Усе більше українців приїжджає до Польщі на роботу або навчання. Так само роблять і поляки, які емігрують до Західної Європи. Кожен прагне найкращого для себе та найближчих, однак часом задля цього відмовляється від певних цінностей.

Українців я зустрічала змалку. Це були перші іноземці, з якими я познайомилася. Вони приїжджали на роботу до села, де я жила. Разом із ними ми збирали полуниці, черешні, вишні, яблука. Я пам’ятаю, що це були дуже працьовиті люди. Говорили дивною мовою, тому я їх боялася. Вони привозили нам солодощі, яких у нас не було: обгортки не збуджували апетиту, але смак був просто чудовим. Між деякими з них та моїми рідними зав’язалася багаторічна дружба, наслідком якої були взаємні запрошення на весілля до дітей. Я завжди мала нейтральний або позитивний стосунок до цього народу.

Потім я вступила до гімназії, де вчилася в одному класі з українцем, що разом із мамою переїхав до нас. Учителі питали його, як він вивчив польську, а він відповідав, що дивився польське телебачення. Також я познайомилася з Оксаною, у неї схожа історія. Ми дружили, були в одній харцерській дружині. Відколи я навчаюся у Любліні, українців зустрічаю практично всюди.

Згідно з даними відомого видання «Rzeczpospolita», у першому півріччі цього року польські підприємці запропонували роботу аж 183 тисячам українців. Небагато, як для країни із 45-мільйонним населенням, але це лише окремі статистичні дані. Сусіди з-за східного кордону часто навчаються або працюють у нас. Я не маю нічого проти цього, адже так само роблять і поляки, підкріплюючи своїми силами країни Західної Європи. На жаль, найбільше мене засмучує претензійна позиція деяких українців, які, де факто, є нашими гістьми. Таке ставлення я відчула на власній шкірі.

Минулої осені, на початку навчального року, я потрапила до гуртожитку, в якому вже жила протягом кількох років і який знала, як свої п’ять пальців. Я дуже хотіла поселитися з українками, тому що хотіла удосконалити своє знання української мови. Із двома представницями цього народу я потрапила до однієї кімнати. Це були сестри, котрі приїхали з Хмельницької області. Уже під час першої розмови виявилося, що вони мають Карту поляка:
– Oooo, то ви польки?
– Ні.
– Але маєте Карту поляка?
– Так, але ми українки.

Попри спроби налагодження стосунків, ми так і не подружилися. Навіть навпаки – сестри робили все, щоб я виселилася, адже тоді їм двом залишилася би тримісна кімната без додаткової оплати. Я не буду описувати того, як вони ускладнювали мені життя, адже це інфантильні вчинки, про які не варто навіть згадувати. Натомість я багато дізналася про те, як навчаються деякі українці в польських навчальних закладах. Багато разів я чула, як мої сусідки по кімнаті та їхні подруги, розмовляючи зі знайомими на Skype, вихвалялися, що їм нічого не потрібно робити в університеті. Одна з них здобувала спеціальність, навчання за якою я сама закінчила рік тому, з огляду на це, я не могла повірити в те, що чула. Чарівним способом здати екзамени не було старанне навчання. Ці студентки просто робили все, щоб викладачі зжалилися над ними. Я особисто чула їхній рецепт, що дозволяє уникнути виконання студентських обов’язків: «Я з України, мушу здати, тому що в мене немає грошей на перездачу. У батька немає постійної роботи, мати безробітна, у країні складна ситуація...». Я не могла повірити очам і вухам та дивувалася, тому що дівчата мали все, чого б лише захотіли: дорогий одяг, косметику, взуття, сумки західних виробників. Через півроку я таки попрощалася з кімнатою, не витримала. Навіть в адміністрації гуртожитку мені казали: «Навіщо ви боретеся з ними, це ж українки, ви у них не виграєте. А ректор завжди прийме їхню сторону, незалежно від того, хто правий».

Минулого року в Любліні з’явилося більше українців, що також було помітно у згаданому гуртожитку. До цього часу ми могли зустріти сусідів з-за східного кордону в кількох кімнатах. Тепер вони складають 50% жителів гуртожитку. Між ними і поляками з’явилася взаємна нечувана раніше неприязнь. Я сама мала сумнівне задоволення жити в оточенні студентів зі Сходу, звідусіль чуючи іноземні мови. На жаль, мої сусіди, як і давні знайомі по кімнаті, не переймалися своїми обов’язками. Вони поводилися безцеремонно, псуючи життя адміністрації та іншим людям, вночі організовували гучні гулянки, оскільки на заняття в університет все одно не ходили, курили в заборонених місцях у гуртожитку. На кожну спробу звернути увагу вони реагували фразою: «Ви нас дискримінуєте». Насправді ж було навпаки, а варто додати, що згадані особи мали не більше 20 років. Траплялися також ситуації, коли чемні та несміливі дівчатка з нульового курсу (так звана зерувка – курс, протягом якого іноземці готуються до навчання в університеті, вивчаючи мову та профільні дисципліни, – ред.), яким було по 17-18 років, кардинально змінювали поведінку, потрапляючи у східне товариство. Я на власні очі бачила, як уночі поліція привезла до гуртожитку напівголу п’яну дівчину з України. А для мене вона була ще дитиною.

Що спільного між людьми, про яких я розповіла? Усі вони мали Карту поляка. Згідно зі статтею 3 закону про цей документ, він підтверджує приналежність до польського народу та надає ряд прав. Власники Карти поляка, зокрема, можуть безкоштовно навчатися в Польщі, від них також не вимагають дозволу на роботу. Цей закон був прийнятий із метою надання допомоги та компенсації особам польського походження, які з політично-історичних причин, зокрема у зв’язку з депортаціями, проживають за межами Польщі. У законі чітко визначено, хто може отримати Карту, але найважливішим є те, що вона засвідчує приналежність до польського народу.

У мене склалося враження, що багато власників Карти не розуміють, наскільки важливим є усвідомлення національності. Якщо хтось вважає себе українським націоналістом, чому перед владою Республіки Польща визнає себе поляком? Недавно я познайомилася з українкою, шалено закоханою в Бандеру та його діяльність. При цьому вона стверджувала, що її герой є однозначною особистістю, а погані поляки у минулому вбивали українців. Говорила це польською мовою, правильно, без помилок, тому що мріяла про навчання у Польщі і, звичайно, про отримання Карти поляка. Вона не помічала жодних суперечностей у своїх прагненнях. Де тут логіка? Де тут патріотизм?

Я знаю щонайменше кілька десятків осіб, котрі є власниками Карти. Переконлива більшість із них не почувається поляками, а документ дає їм такі можливості, яких я, полька, у власній державі не маю. Що цікаво, більшість згаданих осіб легковажно ставиться до національної ідентичності. Можливо, це не найважливіше в житті, адже, мабуть, кожен хоче жити зручно, а не перейматися потребами вищого рівня. Однак, у мене лишається прикре відчуття і відсутність поваги до осіб, які певним чином продають власну національність взамін за комфортне життя. І через це я маю ще більші претензії до дій польської влади, зокрема, консульств, які видають Карту поляка.

Звичайно, я розумію, з якою метою було запроваджено цей документ. Я розумію, що є поляки, які сумують за вітчизною, для яких Карта є справою честі. Я розумію також людей, які виросли в іншій країні та мають подвійну національну ідентичність, наприклад, польсько-українську. Однак я не розумію людей, які попри відсутність якихось коренів або невизнання їх («мій прадід був поляком, але це неважливо») намагаються отримати Карту поляка. Де тут гідність? Невже її витіснила жадібність?

Попри кілька ситуацій, котрі я описала, вважаю, що українці – це добрі люди, які завжди готові допомогти. На жаль, після того, що я пережила, у мене з’явилися упередження до тих осіб цієї національності, які навчаються в моєму університеті. Я не маю нічого проти програм допомоги нашим східним сусідам, адже і нам, полякам, надавали підтримку інші держави. Але чому б не замінити ними Карту поляка, яка повсюдно використовується як перепустка до кар’єри та добробуту? Завдяки таким програмам і поляки, й українці могли би будувати порядні відносини. Однак, варто зазначити: потрібно допомагати тим, кому насправді ця допомога потрібна, тобто здібним особам або таким, що походять із небагатих родин. Хто зацікавлений у витрачанні великих коштів на лінивих осіб, які навіть не знають польської мови?

Найсумнішими в цій історії є коментарі осіб, які отримали Карту поляка за покликом серця, старанно готуючись до отримання цього документу. Для них це справжнє підтвердження того, що вони поляки. Вони, як і я, не розуміють, хто зацікавлений у тому, щоб настільки важливий документ видавався тим, хто не має на нього права. Усе це фінансує польський платник податків, не отримуючи нічого взамін. Попри важке навчання на двох спеціальностях та громадську і наукову активність, я не можу розраховувати на 900 злотих стипендії.

Дорогі українці, мої слова, хоча й гіркі, я пишу за покликом серця. Якщо ви колись задумаєтеся над тим, звідки беруться стереотипи й упередження, згадайте про мій досвід. Образ претензійного українця, який приїжджає до Польщі, тому що він на все має право, щораз глибше вкорінюється у свідомості поляків.

Агнєшка БОНДЕР