Уже три роки, як життя моїх друзів, та й моє, вимірюється черговими зборами та доставками допомоги для України. Не буду детально розписувати причину того, чому ми це робимо, оскільки вона загальновідома. Незважаючи на втому благодійників і те, що дедалі важче стає достукатися до сердець і сумлінь, нам усе ж вдається збирати менші чи більші вантажі. Проте останній із них має особливий вимір у всіх відношеннях!
Особливість його полягає не в тому, що його вартість була наразі найменшою, а в тому, що ми привезли його напередодні 24 лютого. Додатковою і, мабуть, головною причиною були, однак, слова, що прозвучали з уст політиків американської адміністрації. Слова, які можуть позбавити надії на збереження цілісності та суверенітету нашого сусіда, який бореться за свою свободу. Для мене незрозуміло й водночас боляче, що вони звучать від країни, яка не лише гарантувала Україні територіальну стабільність, а й досі високо цінувала СВОБОДУ та підтримувала самовизначення націй.
Я відчув внутрішній протест і, спонукуваний цією думкою та імпульсом християнського милосердя, увечері 18 лютого вирушив із другом із черговим (уже п’ятнадцятим) гуманітарним вантажем. Цього разу склад команди був таким: Маріуш Вегнер і Маріуш Томас. Духом був присутній із нами світлої пам’яті Маріуш Сломінський.
Цього разу ми везли лише 1800 підгузків для лежачих поранених і невелику кількість різних дрібничок. Хороші підгузки для дорослих у Польщі значно дешевші, тому це була вдала у всіх відношеннях покупка. Це дійсно дрібничка, але не всі усвідомлюють, наскільки вона може допомогти людям, які потрапили в біду. Щоб умістити якомога більше допомоги, простір для основних особистих речей ми зменшили до невеликої площі під передніми сидіннями, тож їхали в тісноті, як сардини в банці.

Раннього ранку 19 лютого ми заїхали на пустий кордон і вже десь за 45 хвилин вирушили до Володимира, де на нас уже чекали в місцевій лікарні.
У Володимирі нас зустріли усміхнені працівники лікарні, з якими ми знайомі з попередніх візитів. Тут до нас приєднався головний координатор допомоги, яка надходить від Європейської гільдії історичних стрілецьких товариств (EGS), Віктор Федосюк. Віктор – людина не тільки великого зросту, але й такого ж величезних серця й духу – наш повнолітній брат і друг. Саме завдяки йому в ім’я дружби європейські стрілецькі організації збирають і доставляють допомогу, якої так потребує Україна.

Разом ми пішли до одного з кабінетів, де поговорили, зокрема, про поточну та потенційну співпрацю з польськими медичними закладами. Дізналися про спільний польсько-український проєкт у сфері сучасних методів посттравматичної реабілітації. Цей проєкт лікарня у Володимирі реалізує спільно з медзакладом у Білостоці.


Після обов’язкової зустрічі за кавою, під час якої я почув багато незаслужених компліментів, ми пішли оглянути лікарняні відділення. Мушу зізнатися, що інтер’єр лікарні справив на мене дуже позитивне враження, а особливо радісно мені було побачити в роботі обладнання, яке ми привезли минулого літа.

Після більш ніж годинної зупинки у Володимирі ми з Віктором вирушили до Луцька, де раніше домовилися про зустріч із консулом Республіки Польща Кшиштофом Василевським. Під час неї виявилося, що з паном консулом ми зустрічалися 15 років тому на полях битви біля Берестечка, де разом бували на запрошення української сторони. Це значно полегшило нам представлення історії нашої співпраці з козацькими братствами України та теперішньої участі в благодійній допомозі. Попрощавшись із Кшиштофом Василевським, ми урочисто пообіцяли повідомити консульство про наші майбутні спільні ініціативи.
Тут я пропущу опис того, як ми пробиралися через кордон до Польщі, бо цей процес завжди найбільш клопіткий і неприємний. За 20 років життя в Євросоюзі ми настільки звикли безболісно проїжджати кордони, що легко забулися, як це було колись!
Незважаючи на шалений темп і невеликий розмір допомоги (більшість куплених підгузків не вмістилися й залишилися в Тухолі), я вважаю поїздку вдалою. Це був своєрідний жест, щоб міцнішали серця – саме так опишу це, цитуючи нашого улюбленого історичного письменника (йдеться про заключні слова третьої частини «Трилогії» Генрика Сенкевича: dla pokrzepienia serc, укр. щоб міцнішали серця, – ред.). Ми хотіли підтримати дух наших друзів і водночас перевірити можливість спокійного перетину кордону на зворотному шляху. Попередня поїздка вантажівками добряче далася нам взнаки і глибоко врізалася в пам’ять.

Текст і фото: Маріуш Вегнер,
Куркове стрілецьке братство в Тухолі (Польща)