«Усі могилки рідних у мене – там, на цвинтарі на Хмельниччині», – говорить 76-річний Михайло Бедратий зі Здолбунова.

Наш співрозмовник – парафіянин місцевого костелу Святих Апостолів Петра і Павла, а також член тамтешнього Товариства польської культури. Нині він розповідає «Волинському монітору» історію своєї родини.

Поховав брата на війні

Батьки нашого співрозмовника Франка Хотинець (1923–2010 рр.) та Антон Бедратий (1919–1965 рр.) – поляки із села Жищинці на Хмельниччині (нині в складі Городоцької громади Хмельницького району). Подружжя виховувало трьох дітей: Миколу (1942–1969 рр.), Марію (1947 р. н.) і Михайла (1948 р. н., наш співрозмовник).

Франка Навроцька (в дівоцтві Хотинець) крайня справа

«Знаю з документів, що батьків тата звали Матвій та Анна. Вони рано померли: тато з братом лишилися круглими сиротами. Батьку тоді було 14 років, а його брату Каролю – 16. Зоставшись без батьків, вони мусили тяжко працювати, виконували фізичну роботу нарівні з дорослими.

Дідусь і бабуся по мамі – Антоніна Мазур (1897–1977 рр.) і Володимир Хотинець (1901–1953 рр.). У них було двоє дітей: Франка (моя мама) та Михайло. Їхня сім’я непогано жила, мала господарство. Тато з мамою були знайомі змалку, адже жили в одному селі. Дід Володимир ще казав, що хотів би мати його за зятя», – розповідає Михайло Бедратий.

Михайло Хотинець

Братів Антона та Кароля Бедратих разом призвали в армію в роки радянсько-німецької війни. За словами нашого співрозмовника, вони воювали у складі, зокрема, 2-го білоруського фронту.

«Батьки одружилися 15 лютого 1942 р. Тато вже служив. Мама говорила, що вони брали шлюб у костелі на території теперішньої Білорусі. Але де саме, не скажу. Знаю, що тата призвали з Каролем. Вони разом служили. Кароль загинув, а тато потрапив у німецький полон. Отака доля. Батько був високий і до армії важив десь 100 кг, а як повернувся – 72 кг. Тоді було так: ті, хто потрапив у німецький полон, дуже боялися їхати додому, щоб їх совєти не звинуватили у шпигунстві на користь німців… Тато ще довго лежав у лікарні, бо мав багато поранень», – каже Михайло Бедратий.

Говорили українською, але молилися польською

Після Другої світової Антон Бедратий працював на вкладанні доріг, а згодом – на Південно-Західній залізниці, на станції Вікторія, розташованій у місті Городок, що за близько 7 км від рідного села Жищинці. Франка Бедрата теж влаштувалася на роботу в Городку – на молочно-консервному заводі.

Сім’я планувала виїхати до Польщі, але не отримала на це дозволу від місцевої влади. Тоді, як розповідає пан Михайло, хоч його рідні й виготовили документи, поїхати дозволили лиш бабусі Антоніні. Вона ж не захотіла вирушати сама. Натомість декотрим родичам таки вдалося облаштуватися в Польщі, наприклад, у Лодзі.

«У колгоспі не робили ні батько, ні мати. Батьки працювали в Городку, тому фактично нас трьох виховувала бабця Антоніна, адже ми жили в Жищинцях. Удома говорили українською, ніхто нас не вчив польської мови. Але молилися польською. Бабуся вчила молитов, заставляла молитися щоранку і щовечора. Бабця була неграмотна, не вміла читати, але як треба було порахувати гроші, то порахує. До речі, в родині бабці їх було 14 дітей. Усі були крепко віруючі й дожили до глибокої старості. Бабця сама із села Басівка (нині Городоцька громада Хмельницької області, – авт.). Як там дідусь її знайшов, то я не знаю. Окрім дітей, бабця ще й трьох онуків виховала. Золота була, дуже добра. Ми свою онуку Антоніною назвали в пам’ять про неї», – усміхається пан Михайло.

Антон Бедратий із донькою Марією (зліва від нього)

Саме бабуся готувала його з сестрою Марією до першої сповіді. Наш співрозмовник пригадує, що вони утрьох мусили їхати до костелу в Гречанах (нині мікрорайон міста Хмельницький), адже на той час храм у Городку вже був закритий. «Щонеділі ми ходили до костелу в Городку. Його закрили, коли я ще в школі вчився, десь на початку 60-х. На першу сповідь бабця нас із сестричкою вже возила в Гречани. Дуже запам’яталося мені це. Я тоді був у п’ятому класі. Було тепло. Ми їхали вантажною машиною, сиділи на кузові – на дошці між бортами. І не боялися же», – ділиться спогадами Михайло Бедратий.

Як додає, у старші класи він із рідних Жищинців мусив ходити до школи в село Пільний Олексинець (нині теж Городоцька громада). Між цими двома населеними пунктами і проходила залізниця, на якій працював його батько. «У школу я пішов трошки раніше, щоб учитися разом із сестрою, яка була на рік старша. Що про дитинство можу сказати? Ще в школу не ходив, як брат якось мене підмовив і вивів за село пасти корів. От і пас тих корів… Ще пам’ятаю, як у школі вчився і доложили, що діти ходили до костелу паски святити, то нас вчителька вистроїла й довго вичитувала», – каже наш співрозмовник.

Його тато Антон Бедратий помер, коли Михайло навчався в останньому класі: «Я крепко плакав, як тато помер. Він був дуже добрий і мене сильно любив. За 17 років тато мене жодного разу не образив, не насварив. Я ще з малечку міг і корову подоїти, і так по господарству допомогти, то батько натішитися не міг, що йому така поміч росте. Тато завжди за мене горою стояв… Він рано помер, у 1965 р. Коли воював, отримав поранення. У нього крепко ноги набрякали і серце боліло. Ще не було машини, аби його завезти в лікарню. Як врешті доставили до лікарні, то там сказали, що таких уже не привозять. Його привезли увечері 7 листопада і він до пів другої ночі помер».

Загалом у шлюбі Франка та Антон Бедраті прожили 24 роки. Згодом, у 1979 р., Франка удруге вийшла заміж – за Івана Навроцького. «Мама прожила 86 років. Брат Микола помер після армії. Він служив на заправці ракет у Липецьку й облучився… Усі могилки рідних у мене – там, на цвинтарі на Хмельниччині. Уже й родичів там не осталося. Сестра переїхала в Одеську область», – говорить Михайло.

Франка Навроцька (в дівоцтві Хотинець)

Де не був би, йде до храму

Після школи наш співрозмовник навчався в технікумі в Кам’янці-Подільському. Відслужив в армії. На роботу будівельником його скерували в Здолбунів. Тут він познайомився зі своєю дружиною Вірою Антонюк (1947 р. н.), яку до Здолбунова теж направили після навчання. Вона греко-католичка з Тернопільської області, також має польське походження.

«Я вже тут, у Здолбунові, – 53 роки. Тут ми з дружиною й познайомилися. Вона закінчила технікум і приїхала працювати на завод технологом. І я приїхав на два роки пізніше. Запримітив гарну дівчину з білявим волоссям. Вона мені дуже сподобалася. Згодом ми поїхали знайомитися до її батьків на Тернопільщину. А вінчалися 3 жовтня 1971 р. у костелі в Городку. На той час тамтешній храм уже був відкритий», – говорить пан Михайло. У подружжя – двоє дітей: Микола (1972 р. н.) і Наталія (1976 р. н.).

Від початку створення Товариства польської культури Здолбунівщини пан Михайло долучився до цієї організації й нині є її активним учасником, зокрема, регулярно бере участь у впорядкуванні місцевого католицького кладовища. Деякий час він навіть відвідував заняття з польської мови в школі при товаристві. Як розповідає, уперше в Польщі він побував разом із матір’ю в 1991 р. Згодом їздив разом із сином. Відвідували тамтешню рідню.

Після виходу на пенсію Михайло Бедратий зумів присвятити більше часу одному з улюблених своїх занять – грі в шахи. «Мати навчила мене грати, коли мені було 13 років. Із тих пір я граю в шахи. Бували такі періоди, коли я грав щодня. Напарники в мене були різні. Був один чоловік, який теж дуже любив грати, то він казав: «Приходь до мене в будь-який час». Якось ми грали цілу ніч, аж до ранку… Я і зараз граю. Як маю змогу, то їжджу на турніри. Нині їжджу навіть частіше, ніж замолоду. І де не був би, якщо є можливість потрапити на службу Божу, то завжди йду в храм чи капличку», – наголошує він.

Ольга Шершень

На головному фото: Михайло Бедратий. Жовтень, 2024 р.

Фото походять із родинного архіву Михайла Бедратого

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.