Розстріл свекра як «ворога народу», виселення в Казахстан, боротьба за костел і трагедія сучасної війни – історію своєї родини «Волинському монітору» сьогодні розповідають Валентина Лукомська та її донька Людмила Машлай, парафіянки костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному та членкині Товариства польської культури імені Владислава Реймонта.

Сім’ї Валентини Лукомської (1934 р. н., в дівоцтві Бернацька) та її чоловіка Мирослава (1927–2004 рр.) – із села Кам’янка Ізяславського району (нині Плужненська громада Хмельницької області).

Розстріляли, а потім закрили справу через відсутність злочину

У Леонарда Станіславовича Лукомського (1903(5)–1937 рр.) та Ольги Феліксівни Філяровської (1909–1973 рр.) було четверо дітей: Мирослав (1927–2004 рр.), Юрій (1929–2016 рр.), Марія (1933–2021 рр.) та Іван (1935–2018 рр.).

Ольга Лукомська з батьками

«Вони жили в селі Кам’янка. Батька забрали, коли Мирославу було 10 років, – у 1937-му. Леонард працював у колгоспі. Мирослав згадував: коли арештовували батька, він був у школі. Як йому сказали, що тата везуть, він встигнув тільки виглянути у вікно й провести його поглядом. Більше він батька не бачив», – каже Валентина Лукомська.

Леонарда Лукомського стратили як ворога народу. Людмила Машлай зауважує: «За три дні після арешту його розстріляли в Ізяславі. Сестра батька згодом писала листи й отримала в 1959 р. відповідь від Верховного суду УРСР. Дідусь безвинно загинув». «Постанову відносно Лукомського Леонарда Станіславовича, який працював у колгоспі, скасовано, а справу припинено у зв’язку з відсутністю складу злочину», – йдеться в документі Верховного суду УРСР.

Довідка, видана Верховним судом УРСР, про припинення справи стосовно Леонарда Лукомського. 1959 р.

У 1939 р. Ольга Лукомська з чотирма дітьми та матір’ю Станіславою Філяровською виїхали з Кам’янки в Казахстан. «Із села Константиновка (Казахстан, – авт.) нас запрошували батькові сестри, писали, що пуд зерна там можна купити за три рубля… Нам казали, що там так добре, що люди палять зерном грубку, а через рік, зимою 1941 р., настав жахливий голод, люди опухали й помирали», – згадував Мирослав Лукомський на сторінках видання «Волання з Волині» (номер за березень-квітень 2009 р.). Рукопис цього тексту, завершений 13 грудня 2000 р., у якому Мирослав Лукомський залишив спогади про своє життя, зберігається в сім’ї.

Рукопис Мирослава Лукомського. 2000 р.

Навесні 1941 р. родина вирішила повернутися на Хмельниччину. Однак дорогою, в червні 1941 р. у Челябінську, їх застав початок німецько-радянської війни. Далі їхати не було змоги, тож сім’я залишилася в місті, облаштувавшись у землянці на околиці.

Як писав Мирослав Лукомський у своїх спогадах, його матір Ольга працювала в радгоспі й отримувала 600 грамів хліба на день і ще 150 грамів – на дітей. Найменші Марія та Іван ходили в дитсадок, де їх двічі на день годували. «Невдовзі Івана за віком мали відрахувати з дитсадка. Я ж – дитина – знав, що це означає, коли скрізь панував голод… Тому я виправив у його свідоцтві про народження цифру п’ять на шість… Це забезпечило моєму брату гарячі сніданок та обід і теплу кімнату ще на рік», – зізнавався Мирослав. Своєю чергою він у 14 років пішов працювати на завод. Спершу був посильним, а потім став учнем фрезерувальника. Уперше за довгий час Мирослав приїхав у рідну Кам’янку в 1955 р., щоб одружитися з полькою – Валентиною Бернацькою.

Три брати: Мирослав, Іван, Юрій Лукомські. 1990 р.

«Я заздрила тим, у кого був батько»

«Моя рідня – з Кам’янки. Батько Станіслав Францович Бернацький (1905–1964 рр.) мав трьох сестер. У мами Галини Станіславівни (1908–1987 рр.) – чотири сестри і чотири брати. Загалом їх було 14, але інші діти померли маленькими. Родину радянська влада виселила в Казахстан у 1936 р. Мама залишилася, бо на той час уже жила окремо й мала двох дітей. Вони жили добре. Дідусь був господарем. Як мама розповідала, мав пару коней і велике господарство. Тоді дуже багато людей вислали», – говорить Валентина Лукомська.

Галина проживала з батьками чоловіка. Останнього ж засудили за крадіжку. «Моїй сестрі Станіславі (1928–1999 рр.) тоді було два-три роки. Батьки одружилися в 1927-му, а через рік народилася вона. Батько відбував покарання в Мурманську й там залишився. Спершу ніхто не знав, де він. Дізналися про нього на початку зими 1933 р. Дідусь наполіг і мама поїхала до батька в Мурманськ. Там пробула понад два місяці. Тато жив на квартирі, і якось хазяйка сказала мамі: «Чого ти приїхала? Станіслав жонатий, він має жінку»… Мама поїхала з Мурманська будучи вагітна мною. З батьком вони більше не бачилися. Уже згодом він написав на сільраду лист: розшукував своїх сестер і доньку, тобто мою старшу сестру Станіславу. Він не знав, що я є… Як дізнався про моє існування, писав мені, хотів зустрітися. Я не могла поїхати. Мені було так боляче за маму: вона все життя дуже тяжко робила», – пригадує Валентина Лукомська.

«Звісно, трудно було жити без тата. Я заздрила тим, у кого був батько», – додає вона.

Хоч наша співрозмовниця була ще дуже маленькою, коли сім’ю її матері висилали в Казахстан, прощання з рідними запам’яталося їй на все життя: «Стоїть дідусь, мамин батько. Мама держить мене. І він просить: «Галю, їдь з нами. Не залишайся тут одна». А мама відповідає: «Тату, я сводного чоловіка не хочу… Я маю двох дітей, дам раду, буду їх виховувати. І від вас я не відказуюся». Ці слова мені так запам’яталися. Вони поїхали, а мама залишилася».

Свекруха Галини померла в 1940 р., а свекор – у 1945 р. «Мама більше не вийшла заміж, хоч дідусь, ще як був живий, радив їй вийти за вдівця. Вона ж відказала, що більше не хоче ні чоловіка, ні любові… Дідусь дуже мене любив. У мене були такі довгі білі коси в крупні локони. І як їх відрізали, він зв’язав і сказав, щоб мама положила їх йому на подушку в гріб. Мама так і зробила», – говорить Валентина Лукомська.

У роки її дитинства в родині вже спілкувалися українською мовою, лиш молилися польською: «Пам’ятаю, що навіть у роки війни люди збиралися на молитву – ввечері після того, як подоять корови. Сходилися по кілька хат біля річки Вілія. Приводили дітей. А вже пізно, то руки складеш і дрімаєш. Мама ще скаже: «Не спи – молися».

Із другого боку Вілії, по якій пробігав кордон між Польщею та Українською РСР, жили родичі. Коли після нападу Радянського Союзу на Польщу кордон фактично зник, рідні вмовили Галину Бернацьку перейти річку, щоб охрестити доньку в костелі в Острозі. «Мені було шість років. Це був 1940 р. Міст розібрали, але місцеві знали, де колись він ішов і де стояли опори. Мама домовилася з дядьком, узяла мене на плечі. Мені сказали: «Держись за маму, не шевелись, дивись прямо». Як дійшли до середини річки, мама оступилася і ми шубовснули в воду. На щастя, дядько встиг нас витягнути. А як ми дісталися назад, то я вже не пам’ятаю», – каже Валентина.

Як пригадує, їхня сім’я, на щастя, не голодувала у воєнні й післявоєнні роки: «Ми не шикарно жили, але не сиділи голодні. Завжди кукурудзу сіяли. І мама пекла кукурудзяні пляцки. Корова добре доїлася… Хліба не доїдали вдосталь, але голодні не були. Завжди були картопля, буряк, морква, капуста. Але деякі люди страшно голодували. Пам’ятаю, в однієї жінки було шестеро дітей. Її чоловік загинув на фронті. Вона робила листоношею в селі. Якось зайшла до нас, а мама спекла той пиріг із кукурудзи. У жінки почали литися сльози. Мама каже: «Сядь, я тобі дам поїсти». А та просить маму: «Галю, дай мені кожному хоч по маленькому шматочку. Я занесу дітям, бо голодні сидять». Мама нагодувала її і половину того пляцка нарізала з собою…»

«Хотіла познайомитися з ксьондзом, який хрестив її онуків»

Валентина Бернацька і Мирослав Лукомський одружилися в 1955 р. Їх вінчав у костелі в Острозі ксьондз Серафим Кашуба.

Пані Валентина пригадує знайомство з майбутнім чоловіком: «Наші матері – з одного села. В дитинстві вони разом бавилися, сиділи й грілися на печі. Свекруха була в нас у гостях у 1954-му і мене вподобала. Через рік у Кам'янку приїхав Мирослав. Мені було 20 років, а йому – 27. Спершу я йому відмовила, бо він же був старший на сім років… А мама дуже хотіла, щоб я вийшла за нього заміж, бо він поляк».

Урешті наполегливий кавалер зумів переконати Валентину взяти шлюб. «Значить, доля така. Мене так атакували, що вже не було сили. Поїхали в Острог, купили туфлі, набрали матеріал на сукню, занесли шити. І через тиждень зробили весілля. Разом ми прожили майже 50 років», – зазначає наша співрозмовниця.

Після весілля Валентина та Мирослав Лукомські поїхали в Челябінськ. Там народилися їхні діти: Людмила (1956 р. н., у шлюбі Машлай) і Антон (1957–2018 рр.). У 1957-му сім’я гостила в Кам’янці. Заразом в Острозі охрестили дітей. Таїнство звершив отець Серафим Кашуба. Через рік Лукомські переїхали в Рівне: в місті якраз відкрився завод високовольтної апаратури, де Мирославу як фрезерувальнику знайшлася робота. Того ж 1958 р. із Челябінська приїжджала матір Мирослава Ольга Лукомська. «Ми розповіли, що охрестили дітей. І вона захотіла познайомитися з ксьондзом, який хрестив її онуків, тобто з отцем Кашубою. Свекруха переїхала до нас у 1960 р.», – зазначає Валентина.

Ольга Лукомська

Отець Серафим Кашуба

Ольга Лукомська, як писав син Мирослав, вступила до терціяріїв (Третій францисканський орден – інституція для мирян, які не дають монаших обітниць, – ред.) і стала помічницею ксьондза. В 1956 р. влада скасувала отцю Серафиму дозвіл на звершення богослужінь і наказала йому покинути Рівне, а невдовзі після цього відібрала в католиків храм. Після закриття костелу рівненські католики спершу збиралися на молитви по квартирах. Згідно зі спогадами Мирослава Лукомського, це були помешкання Адамовських, Лозовицьких, Немедловських, Багінських та Марії Іглятовської.

Бабуся Ольга Лукомська посередині. 1960 р.

Станіслава Бернацька, Мирослав і Валентина Лукомські. Початок 60-х.

У другому ряді справа: Мирослав Лукомський, Юлія Філяровська та Леонід Філяровський. 1960 р.

Уся родина. Знизу зліва бабуся Ольга, Людмила Машлай, тітка Марія з дітьми. Зверху справа наліво дядько Юрій, тато Мирослав, мама Валентина, дядько Іван із дружиною і дітьми. 1962–1963 рр.

Коли через тиск і переслідування влади вже не було змоги проводити таємні богослужіння в помешканнях вірян, Ольга Лукомська услід за Кашубою їздила в ті населені пункти, де священник міг продовжувати служіння Богу та людям.

«Вона скрізь була, де й він. Їздила разом із ним. Ще пам’ятаю, як бабуся Оля водила мене на таємні служби до Багінських, Лозовицьких та інших рівненських католиків. Ми з нею їздили до костелу і в Полонне (Хмельницька область, – авт.), і в Кременець (наТерно пільщині, – авт.). У жовтні 1972 р. бабуся захворіла. В лютому 1973 р. отець Серафим приїжджав до нас: усіх посповідав, причастив. І вже 5 березня бабуся померла. Після того ксьондза Кашубу я більше не бачила. До речі, бабуся Оля говорила з нами тільки польською», – розповідає Людмила Машлай.

Похорон Ольги Лукомської

«Молимося і просимо в Бога миру»

Батьки Людмили Машлай – Мирослав і Валентина Лукомські – були серед тих активних рівненських католиків, які боролися за повернення костелів, починаючи з кінця 80-х. Вони були у складі парафіяльної ради, тобто так званої двадцятки. До неї входили ще Юліуш та Хелена Багінські, Вацлав і Анеля Букляревичі, Ядвіга Білецька, Анна Пухальська, Хелена Лещова, Леонард Маркевич та інші. Віряни писали листи в Москву, Київ, зверталися до чиновників у Рівному з вимогою повернути храми. Ініціативна група на чолі з Мирославом Лукомським оббивала пороги державних установ у Києві та Рівному.

Валентина і Мирослав Лукомські. 1980 р.

Наприкінці 1980-х рівненським католикам дозволили проводити богослужіння в Будинку вчителя. Служби приїздили правити отці Антоній Андрущишин, Станіслав Широкорадюк та інші. Згодом громаді повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла. У 1991 р. парафію під постійну опіку прийняв ксьондз Владислав Чайка. Віряни почали відновлювати храм.

Служба на сходах костелу в Рівному, яку очолює ксьондз Антоній Андрущишин. 1990 р.

Служба на сходах костелу в Рівному. 1990 р.

Отець Владислав Чайка, Мирослав Лукомський за ним, Павло та Віталій Машлаї, отець Вітольд-Йосиф Ковалів. Початок 1990-х.

«Ми постійно були в костелі. Все, що потрібно було, робили… І онуки завжди були з нами», – говорить Валентина Лукомська. «Пам’ятаю служби на сходах, які 1990-го проводив ксьондз Антоній Андрущишин. Костел Святих Петра і Павла віддали в жовтні 1991 р. Мої сини були міністрантами», – додає Людмила Машлай.

У шлюбі Людмили та Василя Машлаїв (1956–2014 рр.) народилося четверо дітей: Андрій (1985–2024 рр.), Павло (1978 р. н.), Віталій (1979 р. н.) і Світлана (1987 р. н.). В сина Валентини та Мирослава, Антона Лукомського, – троє дітей: Леонід, Юлія та Ольга.

«У мене – дев’ятеро онуків: у Павла – одна дочка, у Віталія – троє дітей, в Андрія – двоє і в Світлани – троє. Сім’я Андрія живе в Польщі, Світлана – неподалік Чикаго в США, Віталій переїхав у Мукачево, а Павло – в Одесу. Так порозкидала доля… Я ніколи не могла би подумати, що залишуся фактично сама в місті – тільки з мамою. У мами ж семеро онуків, 14 правнуків і одна праправнучка», – зауважує Людмила Машлай.

Уся родина. Початок 2000-х

У родинному колі. Початок 2000-х

Валентина Лукомська з першою праправнучкою. Людмила Машлай біля неї

Валентина Лукомська відзначає 90-річний ювілей. 2 вересня 2024 р. Рівне

Після початку повномасштабної російсько-української війни її сини Андрій і Павло стали на захист України.

Андрій і Павло Машлаї. 2022 р.

27 березня 2024 р. старший солдат Андрій Машлай загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Літургію за Героя в рідному місті провели в костелі Святих Апостолів Петра і Павла та Божого Милосердя, парафіянином якого він був із малечку.

Прощання з Андрієм Машлаєм у рівненському костелі. Фото: Олександр Радіца

«Пригадую, коли ми виступали за повернення костелу, ходили на акції, якось Андрійко, якому тоді ще не було й п’яти років, попросився: «Бабусю, можна і я піду до костелу? Я не буду спати». Три години ночі, нас було десь 20 людей і він виходить до Гробу Господнього. Усі питають: чиє дитя? Чую, як хтось відповідає: внук Лукомських. Я неймовірно раділа, що дожила до того часу, коли мій онук може молитися біля Святого Гробу… Ми завжди ходили з ним на служби. Потім на месах він прислужував ксьондзу Владиславу Чайці…

Андрія вже немає з нами. Він загинув на фронті. Ми молимося біля його фотографії. Молимося і просимо в Бога миру», – каже Валентина Лукомська.

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Лукомських.

. ***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.