«Польська культура увійшла в мою кров із самого дитинства. Наша родина ніколи не приховувала, що ми – поляки. Навіть не уявляю, щоб було інакше», – говорить Владислав Багінський, голова Товариства польської культури на Рівненщині імені Владислава Реймонта.

Сьогодні він розповідає свою родинну історію, зокрема про Голодомор 1933 р., депортацію польського села в Північний Казахстан і дитинство в Полонному.

Далі – пряма мова Владислава Багінського.

Уся моя рідня – поляки

Я народився 20 вересня 1959 р. у місті Полонне Хмельницької області. Багато хто знає про Полонне, бо там був великий фарфоровий завод, де працювали понад 2000 людей. Його сервізами досі багато хто користується, хоч заводу вже немає.

Чим Полонне відрізнялося від інших? Там історично було багато поляків. Це давнє місто, засноване 996 р. Я зростав у польському середовищі. Бабуся по маминій лінії Марія-Юзефа в дитинстві розмовляла з нами тільки польською мовою. Тож можна сказати, що польська культура увійшла в мою кров із самого дитинства. До того ж римо-католицький костел Святої Анни в Полонному був одним із небагатьох костелів, які в роки мого дитинства, не були закриті. Я був охрещений у тому храмі й Перше причастя там прийняв.

Перше причастя Владислава Багінського. 1970 р.

Дід Станіслав Багінський

Марія-Юзефа Бурковська

Уся моя рідня – поляки. Наша родина була чисельна. У мами були сестра та брат, а в тата – п’ятеро братів і сестер. Тому, відповідно, в мене – багато двоюрідних братів і сестер. Польською мовою я навчився читати раніше, ніж українською. У сім’ї був польський буквар. І всіх нас бабця Марія-Юзефа вчила за ним читати. Вона добре знала історію Польщі та була дуже співуча. І я теж усе життя співаю, зараз от у нашому парафіяльному хорі, а в школі – дуетом із братом Мечиславом. І на всі свята ми збиралися або в бабці Марії-Юзефи, або в бабусі Аделі (мами мого тата). Пам’ятаю, як на Різдвяні свята співали колядки. Коли в Рівному в 1992 р. костел Святих Апостолів Петра і Павла віддали католикам і відновилися служби, то на Різдво я був дуже здивований, що люди не знають тих колядок, які я пам’ятаю з дитинства.

Дитинство в Полонному. Владислав Багінський сидить знизу зліва. Середина 60-х рр.

Депортація в Казахстан

Мої прабабуся і прадідусь по маминій лінії – Марія і Станіслав Багінські. Вони виховували шестеро дітей: Марію-Юзефу (1907 р. н.), Ядвігу (1910 р. н.), Миколая (1914 р. н.), Філіпа (1912 р. н.), Едмунда та Романа. Прадідусь Станіслав помер 1926 р. від тифу.

Прадідусь Станіслав Багінський стоїть справа. 1916 р.

Бабуся Марія-Юзефа Багінська і дідусь Болеслав Бурковський (1907 р. н.) народилися й жили в селі Лодзянівка Хмельницької області (нині Шепетівський район, – авт.). Це було польське село з чотирикласною польською школою. Бабуся й дідусь одружилися 1934 р. У них було троє дітей: Леокадія (1935 р. н., моя мама), Мечислав (1937 р. н.) і Францішка (1939 р. н.).

Болеслав і Марія-Юзефа Бурковські з донькою Францішкою. 40-ві рр.

У 1936 р. було прийнято рішення політбюро ЦК ВКП(б) про депортацію польських сімей із державної прикордонної смуги в Казахстан. Як розповідала бабуся, ніхто нікого не попереджував, працівники НКВС просто оточили Лодзянівку й дали людям чотири години на збори. Потім усіх мешканців села погрузили у вантажівки, відвезли до залізничної станції в Полонному й посадили в товарні вагони. Це було на початку жовтня. Бабця пригадувала, що у вагонах було по 60 людей. Там не те, щоб лягти, а й сісти було неможливо. Це були вантажні вагони, з решітками під дахом і отвором під туалет.

Їх везли три тижні. Не так страждали від браку їжі, як від спраги. Багато людей, зокрема діток, померли дорогою. Померла тітка бабці.

Як доїхали до станції Таїнча Північноказахстанської області, всіх висадили. А там – чистий степ. Почали зачитувати прізвища. «Бурковські. Село Зелений Гай». Ще рідні подумали: слава Богу, що якийсь Зелений Гай; може, там якісь дерева ростуть. Їх привезли, а там – цілина, немає нічого… Їх врятували місцеві казахи. Вони підказали, що через місяць вдарять морози, випаде сніг і, щоб не замерзнути, потрібно вже копати землянки. Викопали землянки, уклали їх дереном, накрили і в цих норах перезимували – по чотири сім’ї в одній норі. Бабця розказували, що, звичайно, всі спали в одязі; вранці прокидаєшся, а фуфайка примерзла до землі. Не всі люди витримали ту зиму 1936–1937 рр.

Весною почали створювали зерносовхоз (укр. радгосп, державне сільськогосподарське підприємство в СРСР, – авт.), щоб люди працювали, завезли якісь будівельні матеріали. Спершу побудували будівлю сільради. Був дуже суворий режим. Голова сім’ї, мій дідусь Болеслав Бурковський, повинен був кожного дня приходити в комендатуру відмічатися, що ніхто не втік. Не дозволяли виїжджати за межі поселення. Найближчий районний центр – Чкалово. Щоб туди з’їздити, потрібно було отримати дозвіл. Не можна було навіть кореспондуватися з родиною, яка залишилася в Україні. Працювали дуже важко і за копійки.

Родина Бурковських на засланні в Казахстані

Хат немає. Вулиць немає. Жодного поляка

Брат бабусі Миколай Багінський був ветеринаром у цьому зерносовхозі. У Казахстані він познайомився й одружився з німкенею Бертою, оскільки, як відомо, крім поляків, депортували німців із Поволжя. У них було шестеро дітей. І якось у цьому зерносовхозі здохла корова. Миколая арештували. Дотепер невідомо, куди його вивезли, де вбили і як склалася доля Берти та тих шістьох діток.

Бабуся розповідала, коли прийшли до нього додому й почали проводити обшук, то знайшли польські книжки. Люди привезли із собою якісь молитовники, якусь літературу польською мовою. І як знайшли ті книжки, то Миколая обвинуватили в тому, що він польський шпигун. Мій дідусь тоді так перелякався, що зібрав усі книги польською мовою, які вони привезли з України, і вночі їх спалив. Бабця дуже плакала: так їй шкода було тих книжок. А дідусь казав: «Хочеш, щоб і мене так забрали, як польського шпигуна?»

У Зеленому Гаї померла моя прабабуся Марія Багінська. Там вона й похована.

Як Лодзянівку депортували, моїй мамі був рік. Якось вона витримала ту важку дорогу й страшну першу зиму. А дядько Мечислав і тітка Францішка народилися вже в Казахстані.

Коли почалася німецько-радянська війна, то поляків не призивали на військову службу, бо це ж були люди другого сорту, вороги народу. Після війни сім’ї вдалося відновити листування з ріднею, яка залишилася в Україні. Сестра бабусі Ядвіга була заміжня за українцем і їх не депортували. Вона написала, що в Полонному відкрили костел. Бабуся загорілася бажанням повернутися в Україну, але це було неможливо. Мій дідусь був водієм голови зерносовхозу і якось він вмовив його – той пообіцяв поклопотатися. І у 1948 р. їм дозволили повернутися в Україну.

Як приїхали у своє село, то не застали там навіть хат. Вулиць немає. Жодного поляка. Тому поїхали в Полонне. Дідусь влаштувався на роботу в лісі. Оскільки тяжко фізично працював, викорчовував пні, то підірвав здоров’я, до кінця життя мав проблеми зі шлунком. Бабця пішла працювати на фарфоровий завод. Дітей віддали в школу. Помалу звели будиночок, у якому пройшло моє дитинство. Ми жили окремо від бабусі з дідусем, але я часто приходив до них. Я дуже любив бабцю. Мабуть, з усіх онуків я найбільше часу проводив із нею.

Після Казахстану вдома всі вже розмовляли українською мовою.

Рідне село дідуся вимерло під час Голодомору

Рідні по татові жили в селі Буртин (нині Шепетівський район Хмельницької області, – авт.). Дід Станіслав Багінський (1912 р. н.) був лісником. Сам він походив із невеличкого села Загуба Полонського району. Те село повністю вимерло під час Голодомору 1933 р. Із сім’ї дідуся вижили тільки він і його менший брат.

Перший чоловік бабусі Аделі (1910 р. н.) – Муравський – також помер у той страшний 1933-й. Вона залишилася вдовою з маленьким сином на руках. У 1934 р. вийшла заміж за Станіслава Багінського. Вони виховували шестеро дітей: Станіслава від першого шлюбу бабці (1931 р. н.), Владислава (1935 р. н., мого тата), Феліксу (1938 р. н.), Леоніда (1942 р. н.), Віктора (1951 р. н.) і Зофію (померла у 12-річному віці від туберкульозу).

Аделя та Станіслав Багінські з дітьми. Початок 50-х.

У 1944 р., як німці відступали, всіх поляків, які жили під німецькою окупацією, совєти призвали в армію, зокрема й мого дідуся, який раніше ніде не служив і у якого були проблеми зі здоров’ям. Дідусь розповідав, що сформували цілий підрозділ із поляків. Видали по одній гвинтівці на п’ятьох людей. Комісар сказав: як підете в наступ, вб’єте німців і візьмете собі їхню зброю. Мого діда поранили в праву руку під Тернополем. Це його врятувало від смерті, бо він далі не міг воювати. А багато знайомих поляків загинули.

Пізніше дідусь працював на хлібозаводі. Він помер від інфаркту в 1965 р. Була нічна зміна, йому стало погано, він приліг на мішках із зерном і помер. Пам’ятаю, уночі приїхали й повідомили про це тату.

Родина не приховувала, що ми – поляки

Мої батьки познайомилися в костелі в Полонному. У 1958 р. вони одружилися. У 1959 р. народився я, у 1961 р. – Мечислав, у 1965 р. – Петро. З Мечиславом у нас різниця – один рік і три місяці. Ми були дуже близькі. Навіть пішли разом до школи. Навчалися в одному класі.

Батьки Леокадія та Владислав Багінські. Кінець 50-х рр.

Владислав Багінський на руках бабусі Марії-Юзефи Бурковської. Початок 60-х рр.

Владислав Багінський (зліва) із братом Мечиславом. Кінець 70-х рр.

Пам’ятаю один із Великоднів. Я з Мечиславом тоді ходили в перший чи другий клас. Ідемо з батьками в костел, несемо смаколики в кошику на освячення. Підходимо до храму, а там – група вчителів із різних шкіл. «Батьки, можете йти, але дітей залиште». Як, на кого залишити? «Дітям не можна в костел, чи ви не знаєте?» Мама проходить, а тато з нами вертається. Поруч примикала територія протитуберкульозного диспансеру. Колись там був монастир. Ми пішли туди, мама підійшла до паркану зі сторони костелу і батьки нас передавали через той паркан, щоб ми потрапили в храм.

Наша родина не приховувала, що ми – поляки. Навіть не уявляю, щоб було інакше. Звісно, через це мали проблеми. Наприклад, у восьмому класі, коли учні вступали в Комсомол (комуністичний молодіжний рух у СРСР, – авт.), то прийняли всіх, окрім нас із братом, бо ми ходили в костел. Учитель фізкультури, парторг (партійний організатор, – авт.) школи сказав, що ми з Мечиславом – несвідома та ідеологічно ворожа молодь, тому нас не можна приймати в Комсомол. І коли ми закінчували школу, класна керівничка сказала мамі, що потрібно щось вирішувати, адже якщо ти не комсомолець, то твої документи не прийме жоден інститут. Якось вмовили директора школи і наприкінці травня, перед випускними екзаменами, нам дали комсомольські квитки.

Станіслав і Марія-Юзефа Бурковські сидять посередині. Владислав і Леокадія Багінські стоять. Середина 60-х рр.

Двоюрідні брати в Полонному. Справа наліво: Владислав Багінський, Станіслав Муравський, Мечислав Багінський, Казимир Муравський, Ян Глівінський  і Петро Багінський. 1972–1973 рр.

В армію мене призвали в 1980 р. Тоді я вчився на другому курсі в Київському політехнічному інституті. Оскільки здобував фах із радіоелектроніки, мене мали відправити на службу в Кремлівський полк: їм якраз потрібен був такий спеціаліст. Якось у гуртожитку на вахті повідомили, що мені треба з’явитися за адресою: Володимирська, 26. Це була будівля КДБ. Я прийшов і почалося. «Вас відібрали на службу в Москві, але є проблема. В паспорті написано, що ви поляк». Так, я маю польське походження. «Родичі в Польщі є?» Ні, ми ні з ким з-за кордону не підтримуємо зв’язок. «У родині розмовляєте польською?» Ні, українською. Отак розпитували-розпитували. І в результаті я служив у Золочеві Львівської області. Завжди полковник, політрук (скорочення від рос. политический руководитель, – авт.) мене під’юджував. Наприклад, як у Польщі запровадили воєнний стан у 1981 р., запитував: «Багінський, якщо ми введемо війська в Польщу, то будеш стріляти в поляків?» Як збірна СРСР і збірна Польщі вийшли до чвертьфіналу чемпіонату світу з футболу в Барселоні 1982 р.: «Багінський, знаєш, що наші гратимуть із поляками? За кого будеш уболівати?»

Вінчалися з дружиною в костелі в Полонному

Після армії я продовжив навчання. Закінчив інститут і в 1983 р. отримав направлення в Рівне на завод «Газотрон». Тут одружився в 1985 р. З дружиною Нелею в нас народилися дві доньки: Юлія і Марта. Хоч моя дружина – українка, я продовжував плекати в родині польські традиції. Ми з Нелею вінчалися в костелі в Полонному, а мої доньки були охрещені в рівненському костелі, який ми відвідували усією сім’єю, поки діти не роз’їхалися. Зараз старша Юлія мешкає з родиною в Хусті Закарпатської області, а Марта навчається в університеті у Вроцлаві. Маю двох внуків від старшої доньки: Дмитро вчиться у Вроцлавській політехніці, а Дениско ходить до школи.

Владислав і Неля Багінські з донькою Юлією. 80-ті рр.

Уперше в Польщу я поїхав до рідні в 1988 р. Неподалік Кракова мешкала родина мого дядька Станіслава Муравського. Він із дружиною Геленою в 1980 р. отримали запрошення від її дядька. Той був старенький і не мав дітей. Вирішили їхати. Знаю, коли дядько Станіслав звільнявся з заводу, то йому закидали, що він – зрадник. У них було четверо дітей. І двом меншим дітям, донькам Лілії та Марисі, дозволили виїхати з батьками, а старшим синам – ні, бо вони мали відслужити в армії. Молодший брат Казимир поїхав до батьків після армії в 1983 р., а от старший Станіслав після служби вступив у Ризьку римо-католицьку духовну семінарію, хоч йому і створювали багато перешкод. Нині він – католицький священник в Одесі.  

Після здобуття Україною незалежності виникла думка створити організацію, яка об’єднувала би поляків Рівного. Зібралася активна група людей, які були прихожанами костелу Святих Петра і Павла, і вирішила створити Товариство польської культури Рівненщини. Офіційно його зареєстрували в 1993 р. Першим головою організації був Вацлав Букляревич. У 1996 р. головою товариства було обрано Яніну Долгих. Вона очолювала організацію протягом 12 років.

У 2000-му, який був Роком Владислава Реймонта, виникла ідея назвали товариство його іменем. У 2008 р. головою організації обрали мене. Склад товариства оновився: на жаль, багато людей відійшли у вічність, натомість прийшла молодь. При організації діє суботньо-недільна школа з вивчення польської мови, яку охоче відвідують діти і молодь. Ми проводимо багато різноманітних культурних заходів. Також випускаємо дві радіопрограми: «Polska Fala» та «Słuchaj, tu Polska». Входимо до складу Федерації польських медіа на Сході.

Владислав Багінський із польською президентською парою

Ольга Шершень

Фото походять  з родинного архіву Владислава Багінського
На головному фото: Владислав Багінський. 2019 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.