«Зараз я найстарша з сім’ї. На мені лежить відповідальність, тому я сіла й почала записувати те, що пам’ятаю. Це потрібно мені – для усвідомлення того, хто я така», – зазначає 77-річна Людмила Плотнікова з Луцька. Сьогодні вона розповідає нам свою родинну історію.

«Там уже нікого з наших немає»

«Мій прадідусь по маминій лінії Захарій Іскоростенський був із роду поміщиків, а прабабуся Пауліна Радзієвська – зі збіднілої шляхти. Обоє за походженням – поляки. Народилися й жили в селі Забріддя Житомирської області. Пізніше я запитувала тітку Лілію (рідна сестра мами Людмили Плотнікової Галини Венцик, – авт.), чи залишився в Забрідді хтось із родини, а вона відповіла, що там уже нікого з наших немає. Моя бабуся Марія, найстарша дитина Захарія та Пауліни, народилася в Забрідді, у 1895 р., а через деякий час сім’я переїхала в Житомир, де мешкала на вулиці Басейній біля костелу Святої Софії.

Прабабуся Людмили Плотнікової Пауліна Іскоростенська (в дівоцтві Радзієвська)

До речі, у прабабусі Пауліни брат був ксьондзом. Його прізвище – Радзієвський. На жаль, імені не знаю. Він служив у костелі Святої Софії в Житомирі, а потім – у Ченстохові», – говорить Людмила.

Родина Захарія та Пауліни Іскоростенських була багатодітною. Окрім Марії (1895–1975), подружжя виховувало дочок Галину (1905–1995), Броніславу (1910–2000), Антоніну (?–1947), Люцию, синів Віктора та Михайла. Захарій працював машиністом водокачки на залізниці в Житомирі.

Під час німецької окупації прабабуся та прадідусь Людмили Плотнікової жили в родині своєї дочки Марії. Захарій доглядав свою дружину, яка важко хворіла й померла під час війни. Наприкінці війни помер і він.

«За дідусем приходили вночі»

Марія Іскоростенська вийшла заміж за Юзефа Людвіковича Венцика (1891–1945), поляка з Бохні (нині Бохнянський повіт Малопольського воєводства). Відомо, що в нього були сестра Ванда і брат Альберт. Він був учасником Першої світової війни, воював за Австро-Угорщину й згодом опинився на Житомирщині.

Дідусь Людмили Плотнікової Юзеф Венцик

Бабуся Марія Венцик (у дівоцтві Іскоростенська)

«Мою бабусю видали за нього заміж, хоч вона любила іншого хлопця. Коли я була маленька, вона розповідала, що батьки не дозволили їй вийти за коханого, бо він був українцем, хоч її молодші сестри пізніше одружилися з українцями», – додає Людмила Плотнікова.

У Марії та Юзефа Венциків було шестеро дітей: Ванда (померла від менінгіту в однорічному віці), Галина (мама Людмили Плотнікової, 1922–2005), Люция (1924–2010), Валентина, Лілія (1929–2018) та Генріх (1931–1996).

Справа наліво: сестри Галина, Валентина та Люция Венцики

«На їхній вулиці в Житомирі мешкало багато поляків. Сім’я жила бідно. Мама пригадувала, що як хотіла піти на танці, то спершу йшла до тіток, мила їм підлогу, а вони за це позичали їй панчохи, сукню…

Знаю, що в 1937 р., під час репресій, за дідом Юзефом приходили вночі, але його не було вдома. Він якраз лежав у лікарні. Дід працював на залізниці зчеплювачем вагонів, втрапив під поїзд і залишився без руки», – зауважує Людмила.

Її мама Галина навчалася в польській школі № 14 у Житомирі. «Одного разу, коли вона прийшла на уроки, то виявилося, що немає ні вчителів, ні старшокласників. Напевно, їх арештували. Школу згодом закрили. Це був страшний 1937-й. Мама закінчувала вже вечірню школу… Також вона розповідала, що якось бачила з горища їхнього будинку вантажну машину, яка проїжджала вулицею. Брезент завернувся і вона помітила, що у вантажівці – повно трупів.

Уже пізніше тітка Лілія мені розказувала, як вони жили під час війни. Сім’я мала дві корови, город. Вирощували овочі, ставили скирту сіна. Тьотя Лілія як молодша розносила покупцям молоко. Чому саме вона? Бо старші дівчата ризикували потрапити на роботу в Німеччину.

А в одній кімнаті в домі жили німці-залізничники. Коли німецькі війська відступали з Житомира, то один із залізничників, збираючись нашвидкуруч, захопив черевик діда Юзефа. І той німець прибіг із вокзалу, щоб віддати черевик, хоч міг відстати від ешелону. Очевидно, розумів, що сім’я не зможе розжитися новою парою», – згадує Людмила.

До речі, у бабусі Марії була сестра Люция, про яку в родині не згадували. У неї був син Генек. Чоловіком Люциї був німець на прізвище Клан, він працював ревізором на залізниці. В 1937 р. його арештували й розстріляли.

Коли німці відступали з Житомира, з ними з міста, рятуючи сина, виїхала Люция Клан. Рідні втратили з ними контакти.

Під час війни будинок Венциків у Житомирі дуже постраждав від обстрілів. «Дідусь Юзеф замазував дірки в стінах і стелі глиною із соломою. Загнав занозу й помер від правцю в 1945 р. Сім’я залишилася на утриманні моєї мами», – продовжує співрозмовниця.

Дідусь Юзеф Венцик

«Уся сім’я в Житомирі трималася на маминій зарплаті»

Матір Людмили Плотнікової за паспортом – Галина Йосипівна Венцик. Насправді вона була Юзефівною, адже батька звали Юзеф. Навчаючись у вечірній школі в 10 класі, вона влаштувалася на роботу статисткою в облплані (обласній плановій комісії). Потім закінчила курси референтів. Під час німецької окупації працювала на залізниці кур’єркою, а пізніше – офіціанткою в їдальні.

Після відходу німців із Житомира влаштувалася на роботу в держбанк, а після того, як у 1944 р. УРСР і ПНР підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР, її відправили в довготривале відрядження в Луцьк. Тут Галина Венцик працювала секретарем-перекладачем у представництві з евакуації поляків. У такому ж представництві тільки в Чернівцях працювала її молодша сестра Люция.

«Багато з тих, хто від’їжджав, кликали маму їхати з ними до Польщі. Вона була дуже вродлива – блондинка з блакитними очима. Але вся сім’я в Житомирі трималася на її зарплаті. Мама в Луцьку отримувала відрядні, яких свого часу вистачало тільки на буханець хліба, а дід у Житомирі – її зарплату.

А ще у 1946 р. був голод. І мама за будь-якої нагоди намагалася допомогти рідним. Одного разу їхала вантажівка до Житомира й мама передала додому мішок картоплі. Була зима, машина зламалася і простояла ніч. Картопля замерзла. Сім’ї довелося їсти ту мерзлу картоплю, бо більше нічого не було. На чавунній плиті пекли картопляні пляцки. Тітка Валентина казала, що тоді моя мама їх врятувала», – ледь стримує сльози Людмила Плотнікова.

«Луцьк тоді опустів»

Наша співрозмовниця народилася в 1946 р. у Луцьку. Її батьки познайомилися в представництві з евакуації польських громадян. Федір Іванович Петрук був старший за Галину Венцик на 20 років.

Матір Людмили Плотнікової Галина Венцик

Матір Людмили Плотнікової Галина Венцик у другому ряді третя зліва

«Мама згадувала, що вона сиділа в кабінеті, а візочок зі мною стояв знизу. До нього був прив’язаний шнурочок. І як я плакала, вона мене колисала й продовжувала друкувати (усміхається, – авт.). Згодом мама забрала в Луцьк тітку Лілію. Вона мене гляділа, поки я не підросла. Потім мама влаштувала тітку на роботу в банк. Освоївши професію, Лілія поїхала в Житомир, де продовжила працювати в банківській системі й дослужилася до головного бухгалтера.

Батьки розійшлися майже відразу після мого народження. Знаю тільки, що тато був зі Старокостянтинівського району Хмельницької області і що мій дід по татові помер у 1933 р., під час Голодомору», – розповідає Людмила Плотнікова.

Після розформування представництва з евакуації поляків Галина Венцик працювала в облфінвідділі старшим інспектором у відділі держдоходів. Там познайомилася зі своїм другим чоловіком. Вони паралельно з роботою заочно навчалися спочатку в технікумі, а потім в інституті.

«Луцьк тоді опустів. Поляків немає. Євреїв немає. Були тільки місцеві українці. І як я розумію, тривало заселення Волині мешканцями зі східних регіонів. Усі начальники відділів у мами на роботі були з російськими прізвищами.

Ми жили в квартирі на вулиці Енгельса (зараз вулиця Паркова). Теперішньої вулиці Глушець не було, а на місці центрального парку простягалося болото. Коли мені було 10 років, народився братик Григорій. Мене хрестили в Житомирі в костелі Святої Софії, а от брата – в капличці на кладовищі в Луцьку (тепер Дім панахиди на меморіалі, – авт.)», – пригадує Людмила.

«Найстарша внучка своєї бабусі»

Хоч наша героїня народилася та живе в Луцьку, часто їздила до бабусі Марії в Житомир. Там проводила не тільки літні місяці.

«Я пам’ятаю і зиму в Житомирі, а літо – само собою. Всі внуки з’їжджалися до бабусі. Я ж найстарша внучка. Моя бабуся Марія була набожна. Ходила до костелу й водила із собою всіх онуків. Вона навчила мене польською «Отче наш», хоч деякі слова я навіть неправильно вимовляла, бо ми з бабусею розмовляли українською. А коли я просила маму навчити мене польської мови, вона віднікувалася.

Пам’ятаю, ми робили з бабусею трояндочки з паперу, якими прикрашали ікони. На згадку про бабусю я у своїй кімнаті зробила такий самий іконостас, як у неї. Образи в бабусі висіли так само. І я малою стояла на колінах на ліжку й читала «Отче наш».

У Житомирі в бабусі. 1950-ті рр.

Коли нарешті в Луцьку відкрили костел, я почала ходити на меси. Це для мене важливо. Я продовжую справу свого роду. У нас в родині була дуже стара дитяча Біблія з малюнками, по якій нас вчила бабуся. Тепер вона у брата», – ділиться спогадами Людмила Плотнікова.

«Набери землі дідусю Юзефу на могилку»

За її словами, в діда Юзефа було багато братів і сестер, але зв’язки з рідними, які проживали в Польщі, обірвалися.

«Мама розповідала, що дідусь дуже сумував за Польщею, і коли співав пісню «Польські квяти», обливався сльозами. Знаю, що після війни нам ще надходили листи з Польщі, але бабуся відмовлялася від них, казала, що в нас немає родичів за кордоном... Усі листи повертала назад. Боялися.

Уже як я доросла їздила в туристичну подорож до Польщі, тітка Лілія просила: «Як ти там будеш, то набери землі, щоб дідусю Юзефу на могилку покласти». В Бохню я не потрапила, але була поблизу, тож нашкрябала ложкою землі, привезла й ми висипали її на могилку дідусю. Він похований на старому польському кладовищі в Житомирі. Там усі наші спочивають. Зараз там уже не хоронять», – говорить Людмила.

Додає, що не пам’ятає, щоб у родині бабусі відзначали католицькі свята: «Мої колежанки з Хмельниччини розказували, що вони відзначали в сім’ї всі свята. Своєю чергою в моїй пам’яті свята не відклалися, хоч бабуся була набожною. Пам’ятаю, що мама пекла паски в Луцьку».

«Відчула, що на мені – відповідальність»

Людмила Плотнікова навчалася в школі № 1 у Луцьку. Закінчила Київський політехнічний інститут. Працювала на луцькому автозаводі інженером із технології зварювання. Пізніше перейшла в проєктний інститут. Спершу була проєктувальником зварювального виробництва, а після розпаду СРСР і втрати інститутом об’єктів, які були розташовані по всьому Союзу, її перевелася в лабораторію екології. Як наголошує, професія еколога їй дуже подобалася й вона реалізувалася на роботі.

Людмила Плотнікова на фоні теперішнього центрального парку в Луцьку. Початок 1960-х

«Мій перший чоловік – мій однокласник. У 1968 р. у нас народився син Олег. Згодом ми розлучилися. Я вийшла заміж удруге. Плотнікова я за другим чоловіком. У мого сина – двоє синів», – каже Людмила.

Людмила Плотнікова з чоловіком і сином

Разом із мамою вона відвідувала католицькі богослужіння в місті. «До костелу в Луцьку я пішла, коли службу проводили ще в сакристії. Ксьондз тоді приїжджав із Білорусі. Відколи костел відкрили, ходжу постійно. Якось дізналася, що в місті є Товариство польської культури імені Еви Фелінської, ми з мамою туди записалися. Це був 1995 р. У школі при товаристві вивчала польську мову, а ще співала в хорі, який діяв при ТПК», – пригадує співрозмовниця.

Мама Людмили Плотнікової Галина Венцик. Луцьк, початок 2000-х рр.

Після смерті мами у 2005 р. Людмила вирішила вивчити й укласти родовід. «Мені не вистачало інформації, тому я почала розпитувати тітку Лілію. Так вийшло, що тітка гляділа мене, коли я була маленькою, а я – її, коли вона вже стала старенькою. Її син, як кудись їхав, просив мене доглянути за нею, і тоді я приїжджала в Житомир. Там теж ходила до костелу. Сідала на те місце, де дитиною себе пам’ятаю.

Тітка Лілія померла у 2018 р. На Житомирщині є такий звичай: як покійника виносять із дому, то найстарший із родини миє підлогу та зачиняє дім. І як виявилося, зараз я найстарша в нашій родині. Я відчула, що на мені лежить відповідальність. Тому сіла й почала записувати те, що пам’ятаю, хоч мені й казали: «Кому воно треба?» Це потрібно мені – для усвідомлення того, хто я така», – підкреслює Людмила Плотнікова.

Людмила Плотнікова розповідає про свою родину, 2024 р.

Ольга Шершень

Фото походять із родинного архіву Людмили Плотнікової. Авторка фото, зроблених у 2024 р., – Ольга Шершень

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.