Так сказав про неї прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск на військовому аеродромі Варшава-Окенчє, схиляючись над трунами жертв катастрофи урядового літака, який розбився на смоленській землі 10 квітня 2010 р.

Анна Валентинович летіла до Катині на заходи, що проводилися в пам'ять про 70-ту річницю катинського злочину. Разом з іншими 95 особами загинула в катастрофі президентського літака під Смоленськом.

Дама Ордена Білого Орла
Цю найвищу нагороду Анна Валентинович отримала з рук Президента Республіки Польща Леха Качинського 3 травня 2006 р. (з нагоди 215-ї річниці прийняття Конституції 3 Травня), 13 грудня 2005 р. (у 24-у річницю запровадження воєнного стану в Польщі) у Вашингтоні отримала від Американського Фонду Жертв Комунізму Медаль Свободи Трумена-Рейгана для Солідарності. Отримала також Кавалерський Хрест Ордена Polonia Restituta (від Президента Ришарда Качоровського) і Virtuti Civili, а в 2009 р. "за відвагу в захисті основних цінностей і правди, навіть всупереч думці та поглядам більшості", отримала від представника з прав людини нагороду ім. Павла Влодковіца. Ким була ця невисока жінка, яка завжди збирала волосся в кокон?

Анна Валентинович (дівоче прізвище – Любчик) народилася 15 серпня 1929 р. у селі Сінне (нині Садове) неподалік Рівного на Волині. У вересні 1939 р. втратила батьків, а єдиного брата „совєти” назавжди вивезли на схід. Після смерті батьків, коли вона мала 10 років і закінчила заледве 4 класи початкової школи, її взяли до себе сусіди – сім'я польських землевласників, з якою в 1941 р. виїхала до Польщі й опинилася біля Варшави. Там „панство” мали господарство. А її, дівчинку, трактували як дешеву робочу силу, а не людину. Мусила працювати від четвертої ранку до пізнього вечора. Ніколи не їла за спільним столом з тими, хто прийняв її під свій дах, навіть на Святвечір. Щоб не почуватися самотньою, проводила його в стайні, з кіньми. Її били. Врешті решт втекла від своїх „благодійників”,.потрапила на Побережжя. Працювала в сільському господарстві в околицях Гданьська, а потім влаштувалася в пекарні, пізніше – як пакувальниця в Гданьських підприємствах Переробної Промисловості Амада. Після закінчення курсу зварювальника потрапила в листопаді 1950 р. на Гданьську судноверф ім. Леніна. З 1978 р. була членом Вільних профспілок Побережжя, розповсюджувала незалежну пресу, писала до “Robotnika Wybrzeża” і надавала своє помешкання для антикомуністичної діяльності. У квартирі за адресою Грюнвальдська 49/9 побували найвідоміші опозиціонери в ПНР – від Яцека Куроня, Казимира Світоня, Анджея Колодзєя, Лєшека Мочульського, Адама Міхніка аж до Леха Валенси, Богдана Борусевича, Аліни Пєньковської, Кшиштофа Вишковського, Яцека Тейлора, Іванни та Анджея Гвязд і Леха Качинського. Анна була для них, як мати, приймала у своєму помешканні, готувала, прала.

Жінка із заліза
Важка робота негативно позначилася на її здоров'ї. Не хотіла піти на пенсію. Перекваліфіковувалася на крановщицю. За п'ять місяців до виходу на пенсію її в дисциплінарному порядку звільнили з роботи. Рішення дирекції призвело до початку страйку 14 серпня 1980 р., внаслідок якого утворилася Незалежна самоврядна профспілка „Солідарність”. Першою вимогою страйкарів було повернення Валентинович на роботу. Влада виконала їхню вимогу. У березні 1983 р. суд в Грудзьондзу звинуватив її в організації грудневого страйку і засудив строком на 1,5 року умовно. В цьому ж році її арештували за участь у спробі встановлення меморіальної дошки, яка увіковічувала пам'ять гірників шахти „Вуєк”. Анна Валентинович була ініціатором голодування на знак протесту проти вбивства священика Єжи Попєлушка. Голодування тривало з 18 лютого 1985 р. до 31 серпня 1986 р. в краківській парафії священика Адольфа Хойнацького. У 80-х роках критикувала тодішнє керівництво профспілки, що згуртувалося навколо Валенси. Причиною суперечки стало звинувачення Леха Валенси у співпраці зі Службою безпеки і те, що Валентинович виступила проти політики, яка призвела до Круглого столу, називаючи її „угодовою”. Після 1989 р. не погоджувалася з політикою правлячих партій, які вийшли з „Солідарності”. Зникла повністю з політичного життя. У 1989 р. була співзасновницею Фонду Промоції Сакрального Мистецтва і почала тісно співпрацювати з католицьким середовищем. Від 1989 р. до 1997 р. співпрацювала з журналом „Poza Układem”. Гданьський Інститут національної пам'яті в 2006 р. подав інформацію, що за життям Валентинович „полювало” 100 працівників органів внутрішніх справ і таємних співробітників Служби безпеки, які у 1981 р хотіли отруїти її ліками під назвою фуросемід. Німецький режисер Волкер Шлоендорфф, який у 2007 р. зняв фільм „Страйк”, захоплювався біографією Анни Валентинович: „Я дивуюся її впертості і безкомпромісності. Вона стала героїнею мимоволі. Не мала в планах політичної кар'єри, не думала про себе. Хотіла змінити світ на краще. І привела до революції”.

Перш, ніж стала діячкою демократичної опозиції в Польській Народній Республіці, була передовиком праці. Виробляла 270% норми. Її фото потрапляли до газет. У нагороду, як члена комуністичної Спілки польської молоді, її делегували на з'їзд молоді до Берліна. Проте невдовзі після цього Валентинович віддала квиток СПМ і увійшла до Ліги жінок. Як діячка цієї організації, почала захищати права працівників. Згадувала: „Коли, як молода дівчина, я починала цю нелегку боротьбу за право кожної людини на гідне життя, я мріяла, що мій син і його ровесники будуть щасливими громадянами вільної країни, якою керують мудрі і чесні люди”.

Анна Валентинович за два дні до трагічної смерті встигла проглянути 700 сторінок машинопису своєї біографії, автором якої є Славомір Ценцкевич, виправила помилки в прізвищах, передала ще якісь знайдені фотографії. Автор біографії, яка побачить світ цьогоріч у травні у видавництві „Zysk i Spółka”, отримавши звістку про смерть Анни Валентинович, дописав останній розділ – найбільш драматичний.

Post Scriptum
Усі, хто загинув у катастрофі президентського літака, заплатили найвищу ціну за пам'ять про Катинь. А світ не повинен був ніколи дізнатися про Катинь. „У сімей жертв забрали право на публічну жалобу, на оплакування і гідне увіковічення найближчих. Земля прикрила сліди злочину, а брехня повинна була стерти його з людської пам'яті,” – повинен був сказати Президент Республіки Польща Лех Качинський. Хотів також подякувати за те, що родичі вбитих та інші відважні люди вірно берегли цю пам'ять, захищали її та передавали наступним поколінням поляків. Зберегли її протягом періоду комуністичних урядів і передали співвітчизникам вільної, незалежної Польщі. Тому їм всім, а особливо Катинським Сім'ям, ми повинні подякувати. Але цих слів він не сказав. Не долетів. У катастрофі вцілів лише знайдений після трагедії вінок, який Президент планував покласти на катинському кладовищі. До цього вінка та до воріт аеродрому, де сталася катастрофа, почали приходити росіяни – зі Смоленська та інших міст. Тисячі росіян. Більшість з них про Катинь дізналися вперше. Ми, поляки, завжди пам'ятатимемо про катинську трагедію, що сталася 70 років тому, і  трагедію 10 квітня 2010 р.

Маргарита ШИМЧИК-КАРНАСЕВИЧ, Краків