Родина Житинських, як і головний герой цього нарису, не дуже відома на Волині, але точно заслуговує хоча б на цю скромну статтю. Вона присвячена Людвіку Житинському – одному з перших волинських археологів, колекціонерів, нумізматів та істориків, учаснику Січневого повстання, 160-та річниця початку якого минає в ці дні.

Нині його життя та діяльність досліджує краєзнавець і генеалог Артур Альошин, публікуючи свої знахідки в рамках проєкту Volynia.

Повну версію його тексту про Людвіка Житинського читайте на сайті volynia.com.

***

Розпочнемо з Костянтина Житинського, адже якби не його вдача, не було б ні Людвіка, ні цієї статті. Він народився близько 1800 р. у сім’ї Чеслава Житинського (шамбелян короля Станіслава-Августа Понятовського) та Францішки Вишневської на півдні Волині.

Шляхетський герб Абданк, до якого належав рід Житинських

У 1820-х рр. досить бідний юнак разом із луцьким маршалком Станіславом Ліпським і ще деякими волинянами подалися до Варшави. Кілька днів вони вирішували якісь справи, відпочивали, знайомилися, пили. Самого Костянтина тоді спробували посватати з місцевою дівчиною Марисьою, яка тримала в Варшаві кав’ярню. Дівчина була не зі шляхти, але провадила власний бізнес. Костянтин же навпаки, окрім статусу, нічого не мав. Пропозицію хлопця дівчина відкинула, зіславшись на те, що не хоче, аби волинянки думали, що вона купила собі їхнє товариство. Повертаючись із Варшави, Житинський придбав лотерейний білет мало не на останні гроші й згодом виграв 50 000 рублів сріблом. Так бідний юнак став завидним нареченим.

У листопаді 1828 р. у костелі в Несвічі Костянтин Житинський одружився з 17-річною Леонільдою Бромірською із Цеперова. Якийсь час вони жили в Цеперові, де в них народилися два сини. У 1834 р. Житинські купили частину села Любитів Ковельського повіту. Саме там 29 серпня 1836 р. на світ прийшов Людвік-Цезари Житинський. На початку 1838 р. за 21 000 рублів сріблом сім’я придбала Семереньки (нині Семеринське) та Зубильне з корчмою та пасовиськами, а в 1841 р. купила село Рикані (є Малі Рикані та Великі Рикані, які в радянський час переназвали на Загатинці та Велике відповідно) з присілками Топуле та Лагодувка. Родина проживала час від часу в Семереньках та в присілках Рикань.

Метричний запис про хрещення Людвіка Житинського в Ковелі

Про юність Житинського невідомо нічого, окрім того, що в дитинстві він товаришував із Влодзімежом Четвертинським із Ворончина.

У 1856 р. помер Костянтин Житинський, через три роки – його дружина Леонільда. Залишилося сім синів-спадкоємців. Над дітьми, які ще були неповнолітніми, опікунство взяв їхній двоюрідний дядько з Кисилина Ян Туркулл. Саме він був ініціатором нетипового методу поділу спадку між нащадками Костянтина та Леонільди – було використано метод жеребкування й кожен із синів щось отримав. Людвік Житинський успадкував Великі Рикані та Лагодувку.

Після закінчення Другої чоловічої гімназії в Києві почався новий важливий етап життя Людвіка Житинського – він вступив до Київського університету Святого Володимира. Протягом 1856–1860 рр. він навчався на історично-філологічному факультеті, де познайомився з багатьма знаними діячами ХІХ ст. Серед них – Володимир Антонович, Леон Гловацький, Влодзімеж Мілович, Антоні Хамєц, Тадей Рильський, Владислав Козловський, Мар’ян Дубецький, Фортунат Новіцький, Вацлав Лясоцький, Нарциз Янковський та багато інших.

У Києві в той час на чолі з Антоновичем, Гловацьким та Міловічем діяла Тройницька спілка (пол. Związek Trojnicki), до якої згодом доєднався і Житинський. Університетська молодь жваво підтримувала ідею відмови від кріпацтва, зближення зі звичайним народом та пізнання його звичаїв і традицій.

Студенти-поляки 4 курсу в 1859–1860 рр.: 1. Владислав Камінський. 2. Конрад Ґонсьоровський. 3. Леон Гловацький. 4. Людвік Житинський. 5. Володимир Антонович. 6. Людвік Левіцький. 7. Станіслав Мясковський. 8. Владислав Козловський. 9. Мар’ян Дубецький

Закінчивши університет, Людвік Житинський відправився в короткочасну закордонну мандрівку, після якої повернувся на Волинь.

Студентські роки та закордонна мандрівка не минули даремно. Людвік Житинський пробував дещо реформувати життя селян, впроваджуючи деякі вольності ще до офіційного скасування кріпацтва. Шляхтич розумів важливість навчання для сільських дітей. У березні 1862 р. він узяв в учні сім місцевих хлопчаків. У себе вдома він навчив їх кириличної азбуки й почав вивчення складів. Тодішня поліція це дуже швидко зупинила, отримавши від Житинського розписку, що більше він такого робити не буде.

Разом з однодумцями, зокрема другом дитинства Влодзімежом Четвертинським, Людвік Житинський як рядовий брав участь у Січневому повстанні.

8 березня 1864 р. вранці до Житинського в маєток у Семереньках навідалася поліція, аби провести обшук. Було знайдено зіпсований пістолет та кілька номерів видання «Gazeta Narodowa». Молодий історик спочатку кілька днів сидів під домашнім арештом, а потім його перевели до Луцька, до в’язниці в колишньому монастирі тринітаріїв. Там неодружені юнаки, які брали участь у Січневому повстанні, вирішили основну вину взяти на себе, аби старші колеги могли повернутися до сімей. Через чотири місяці Житинський вийшов із в’язниці, оскільки його взяли на поруки.

Повернувшись додому в Семереньки герой цього тексту продовжив наукову діяльність, якою зайнявся в студентські роки.

Понад рік майже вільного життя під домашнім арештом закінчився 8 вересня 1865 р. Житинського, Четвертинського та інших учасників повстання відправили спочатку на ув’язнення до колишнього монастиря домініканців у Луцьку, де їх по черзі охороняли солдати Камчатського 44-го та Охотського 43-го піхотного полків.

Згодом ув’язнених етапували до Житомира, де понад рік відбувалися подальші процеси над ними.

Улітку 1866 р. Людвік Житинський разом із Влодзімежом Четвертинським, Нарцизом Жарновським і Людвіком Млодзяновським відправилися під конвоєм із Житомира в Мінусінський округ. Пізніше вони розділилися.

Житинський прибув у Мінусінський округ, де проживав на копальнях золота. Якийсь час провів у Каратузі. Туди до нього навідався його хворий брат. Не вказано ім’я, але, найімовірніше, це був Марцін (1840 р. н.). Завдяки хворобі брата їм обом вдалося отримати дозвіл на зміну місця заслання через клімат. Вони вирушили з Каратуза до Астрахані. В 1873 р., після закінчення терміну покарання, вони повернулися на рідну Волинь.

Багаторічне заслання Житинський описав в окремому щоденнику, який ще чекає свого часу, аби бути опублікованим. У ньому він описує долі чималої кількості засланців із Литви (Білорусі), Польщі та України.

Перша сторінка щоденника «Спогади з дев’яти років ув’язнення та Сибіру. 1864–1873»

Повернувшись додому, Житинський жив у Лагодувці біля Великих Рикань. Обидві місцевості належали йому. Житинський був двічі одружений, але про першу дружину нічого невідомо. Другий шлюб відбувся 24 листопада 1887 р. у Варшаві з волинянкою Марією Єловицькою, донькою Генрика та Камілі. Немає даних про дітей, імовірно, їх у Людвіка Житинського не було.

У 1880–1890-х рр. Житинський вів активну наукову діяльність. Разом з Адамом Волянським та Володимиром Антоновичем проводив розкопки в різних місцях Волині, виступав із доповідями на IX та XI Археологічних з’їздах, присвяченими знахідкам кам’яного віку в басейні Стиру та могильнику в Риканях. Протягом 1890-х рр. опублікував чимало заміток та статей у краківському виданні «Wiadomości Numizmatyczno-Archeologiczne» про розкопки на території Волині, кургани і могили в регіоні та археологічні знахідки.

У березні 1897 р. Житинський закінчив роботу над спогадами свого бездітного дядька Яна Тургулла (1800–1892 рр.) та того ж року видав їх у Кракові під назвою «Сімейні бесіди». У 1890-х рр. узяв участь у виданні XV тому знаної багатьом праці «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», надіславши інформацію про деякі населені пункти Волинської губернії.

Паралельно збирав колекцію старожитностей та окремо нумізматичну колекцію (становила понад 2000 одиниць), яку він подарував Музею Кракова (нині Muzeum Narodowe w Krakowie). На той момент це був найбільший подарунок в історії нумізматичного відділу музею, аж поки свій подарунок не зробили Чапські, на честь яких нині цей відділ і названо. Іронія долі – в тім, що для того, аби відділ було названо іменем Людвіка Житинського, трохи не вистачило монет.

Деякі з ідентифікованих предметів із колекції Людвіка Житинського. Національний музей у Кракові

9 березня 1900 р. 64-річний Людвік-Цезари Житинський помер у себе в маєтку в Лагодувці. Археолог не зміг завершити та видати досить важливу працю «Історико-географічний опис поселень у басейні річки Стир». Поки що не вдалося з’ясувати, де зберігається рукопис.

Після смерті Житинського було опубліковано кілька некрологів. Один із них – авторства його товариша Володимира Антоновича, а інший – невідомого автора у львівській газеті «Słowo Polskie». Самого Житинського, ймовірно, відспівали та поховали в Несвічі.

Некролог, написаний Володимиром Антоновичем

Дружина Житинського Марія в 1902 р. передала залишки його колекцій тому самому музею в Кракові, а сама ж, імовірно, переїхала за кордон. Також у 1902 р. на сторінках варшавського видання «Światowit» вийшла остання стаття волинянина під назвою «Spis zabytków epoki kamienia gładzonego, znalezionych w gub. Wołyńskiej» («Список пам’яток неоліту, знайдених у Волинській губернії»).

Нині ім’я Людвіка Житинського лише іноді з’являється в окремих працях, присвячених археології. Цілісного розуміння, ким була і чим жила ця неординарна постать, немає. У місцях, де він проживав, ніхто його не знає. Від маєтків Житинських не залишилося сліду ні в Лагодувці (нині село Велике), ні в Семереньках (тепер Семеринське). Колекції, подаровані ним краківському музею, надалі там перебувають, але через знищення інвентарів під час Другої світової війни немає можливості встановити, які саме речі належали Людвіку Житинському.

Сподіваємося, ця стаття сприятиме приверненню уваги до імені одного з перших археологів, колекціонерів, нумізматів, істориків Волині.

Артур Альошин для сайту volynia.com