Колись я почув, щонайменше дивне, як на ті часи, речення: «кожне покоління має свою музику». Тоді я був ще дуже молодий і таку «логічну конструкцію» вважав небезпечною і провокаційною, оскільки вона ставила під сумнів усі мої тогочасні уявлення про музику. Складно було погодитися з тим, що так важко здобутий музичний світ перестане бути привабливим не лише «загалом», але й мене особисто більше не захоплюватиме.
60-ті та 70-ті роки минулого століття в СРСР були не надто щедрими на музичне різноманіття. Кілька каналів радіо та телебачення повністю заповнювали ефір заідеологізованою радянською розважальною музикою.
Навіть музична класика радянських композиторів, котру видавали величезними дозами, не приносила задоволення. Маленьким віконцем у світ став рок-н-рол «на кістках» (грамофонні записи на використаних рентгенівських плівках), а в 70-х уже можна було купити джазові пластинки з Елінгтоном або Еллою Фіцджеральд. Ми шукали в цій музиці свободу та індивідуалізм, проте це був нереальний та синтетичний світ.
Мені все ж чогось не вистачало. Потрібно було заповнити відповідним матеріалом цю ментальну дірку, тому що родина моєї Матері не могла повністю виконати це завдання. Війна та радянські реалії брутальним чином перервали натуральний розвиток польської культурної традиції нашої родини. І раптом світ вибухнув усіма кольорами польської культури. Ева Демарчик і Марек Ґрехута, Кася Собчик, Карін Станек, Червоні Гітари і Скальди, NoToCo, Стан Борис, Мариля Родовіч, Червоно-Чорні, Тадеуш Налепа і багато інших молодих, гнівних і талановитих поселилися у нашому будинку в Луцьку. А винуватцем цього музичного багатства в 1967 році став транзисторний радіоприймач VEF-12. Ми вже не були самотні у своєму псевдосоціалістичному світі. Радіо «Варшава» одразу стало членом нашої родини і виконувало роль культурної пуповини з Батьківщиною.
Пам’ятаю, що першою піснею, яку я почув по радіо, була пісня «Wspomnienie» (Спогад) Чеслава Нємена. Для мене це була водночас перша зустріч із польською поезією. Від того часу Нємен став моїм музичним гуру і так званим старшим братом. Він був дуже «свій», виходець із Кресів, зі Старих Василішок. Я ніколи не думав і навіть не мріяв про те, що мені колись випаде можливість зустрітися з ним і порозмовляти, потиснути йому руку. Він був далеко в Польщі, за залізною завісою, «а туда нєльзя, нє положено».
Лютий 2004 року. У Луцьку холодно, мокро, гидко. Я випадково зустріч на вулиці поляків – упізнав надбужанський акцент. Виявилося, що це делегація із Замостя. Вдягнені надто оптимістично, як на волинську «хляпу», питали, де можна поміняти злоті. Я запросив їх до нашого Товариства польської культури на чай. По дорозі ми зайшли до найближчої аптеки по кілька пляшок «Вігору» (виключно у лікувальних цілях). Швидко запарений чай і перший тост – «...ну, то за...». «Вип’ємо за Нємена, – запропонував я, – ще недавно він був серед нас». – «То ви знаєте тут Чеська?» – здивувалися гості...
Вроцлав 1976 року для 20-річного хлопця був усім – цілим світом, а водночас таким рідним місцем на землі. Він був продовженням рідного Львова, спокушав свободою та літньою пригодою. Під «Монополем» я відразу познайомився з митцями, також швидко почав малювати та продавати разом із ними свої вроцлавські пейзажі та натюрморти. Продані чи ні – увечері всі ми йшли в «Палацик» на диско чи добрий джаз.
«Привіт, я Юрек. Тьотя казала, що ти приїхав зі Львова. Називай мене кузеном». Він розпитував мене про Волинь, Львів і нашу родину. Ми говорили про мистецтво й музику, про дівчат і «злої*учу комуну». Я розповідав про транзисторний VEF, оскільки він дивувався, що я добре «знайомий з темою». «Я звукорежисер у Нємена, – сказав він. – За кілька днів Чесьо буде у Вроцлаві, можеш прийти на репетицію». Нємен не питав мене про комуну, про музику ми теж не говорили. Він питав про Волинь і Львів.
Львів, 1977 рік, кінець січня. Останній концерт Нємена у Львівській опері. Вчора ми поїхали з Чеславом до Львівських Орлят – на Личаківське кладовище. У трамваї було надто тісно, ми вийшли за кілька зупинок до цвинтаря. Ми були праві – вони йшли за нами до самого цвинтаря, а потім кружляли навколо нас поміж пам’ятників. «Знаєш, краще нам не ризикувати. Я хочу ще колись приїхати до Львова», – сказав він. Я непомітно показав йому здалека руїни Цвинтаря Орлят і ми повернулися.
У повному залі було тепло. Хтось у ложі курив цигарки. Знайомі обличчя, багато братів-студентів. Прийшло «пів-Львова». Колега-фотограф бігає за завісами і робить зблизька фото «Зенітом». Нємен за синтезатором. Остання пісня: «Одне серце! Це все, що мені треба... – усі встають та співають разом, – але я бачу, що прошу забагато...».
Валентин ВАКОЛЮК
Автор фото – Олексій ІУТІН, Львів, 1977 рік
P.S. Дивний цей Світ, Чеславе, але він і досі нас захоплює. Дякую Тобі за те, що був із нами.
З Вікіпедії: Чеслав Нємен, повне ім’я Чеслав Юліуш Нємен-Виджицький (нар. 16 лютого 1939 у Старих Василишках, пом. 17 січня 2004 року у Варшаві) – польський композитор, мультиінструменталіст, виконавець пісень та автор текстів.
