Школа імені ксьондза Антонія Квятковського в Бихаві Люблінського воєводства почала приймати українських дітей у 2003 р. Такий процес у цьому навчальному комплексі (він об’єднує ліцей і технікум) триває вже 15 років, тому можна підбити деякі підсумки.
Із цим погодився й директор школи Генрик Дудзяк, який відповів на кілька моїх запитань.
– Як усе починалося?
– У 2003 р. Бихавський повіт підписав угоду про співпрацю з Пустомитівським районом Львівщини, потім із Корецьким на Рівненщині. Договір передбачає найрізноманітніші контакти в усіх сферах, зокрема й освітній. Спочатку були взаємні поїздки вчителів, передача досвіду. Цього мені видалося мало, тому я запропонував обмін школярами. Спершу охочих були одиниці, але з часом така співпраця ширилася – і кількісно, і географічно. Тепер у нас навчаються учні не лише із цих двох областей, а й із Хмельницького, Ужгорода, Запоріжжя, раніше були навіть із Криму. Керівництво польської освіти, зважаючи на це, надало нам міжнародний статус…
– Це дає якісь преференції?
– Так, певні преференції є, наприклад, у фінансуванні. Але це для мене й моїх підлеглих не головне. Престиж та впізнаваність – ось що нас тішить найбільше.
– Розкажіть, будь ласка, трохи про Ваш колектив.
– Протягом двадцяти семи років директорства у школі мені вдалося зібрати в ній однодумців. Додам, що багатьом із них не довелося звикати до тутешньої атмосфери, адже вони закінчили нашу школу.
– Чи є якась відмінність у ментальності та поведінці між українськими й польськими дітьми?
– Дуже тішить педагогів те, що учні з України достатньо вмотивовані: вони знають для чого навчаються. Приємно бачити таку амбіційну молодь, яка в юному віці вже має життєві плани. Ми намагаємося відстежувати подальші долі випускників. Вони складаються по-різному. Більшість із них здобула або здобуває вищу освіту в Польщі – в Любліні, Лодзі чи Варшаві. Щодо згаданої ментальності, то ми із самого початку не ділимо учнів на «наших» і «ваших». Ми намагаємося робити це, починаючи з дрібниць: не називаємо за прізвищами, а лише по іменах, формуємо змішані класи, приїжджі учні проживають у гуртожитку разом із польськими ровесниками.
– Як виглядає життя учнів поза навчальним процесом?
– У шкільному гуртожитку є все необхідне. При школі діють спортивний комплекс із басейном, амфітеатр, різноманітні гуртки. Приїжджих ми не зоставляємо поза увагою ніколи, навіть уночі вони перебувають під опікою чергового вчителя. Якихось серйозних конфліктів із місцевою молоддю українці не мають. Бихава – маленьке містечко, тут усі всіх знають. Завжди заспокоюю вихованців тим, що над ними є своєрідна «охоронна парасолька».
Розповідь про навчання в Бихаві була б однобокою, якби я не вислухав ще й учнів. Але спершу додам: якщо на початку двохтисячних українці, які навчалися в Польщі, мали проблеми з тим, як доїхати до Польщі або як отримати візу, то тепер залишилися переважно фінансові проблеми, особливо коли йдеться про курс злотого до гривні. Про це теж згадали мої співрозмовниці – Аня Цибульникова з Рівного та Валерія Капітан із Хмельницького. Перша приїхала до Бихави після шести, інша після семи класів української школи.
– Як Ви наважилися на навчання за кордоном?
Аня: І в мене, і у Валерії були знайомі, які тут навчалися, потім пішли здобувати вищу освіту. Ми прийшли до такого рішення заздалегідь, готувалися, найперше вивчали польську через Інтернет та з репетиторами.
Валерія: Але того виявилося замало – спочатку дечого не розуміли на уроках, проте вчителі після занять залишалися з нами й усе пояснювали. Між учителями й учнями тут панує взаємоповага. Про директора окрема мова: він знає всіх поіменно й усіх «сонечками» називає.
– А які стосунки з польськими ровесниками?
Аня: Якнайкращі. В нашому класі троє українців з двадцяти восьми учнів.
Валерія: Головне не показувати безпідставно, що ти крутіший від інших, не говорити поза спинами щось нехороше українською про ровесників. Та і як можуть бути поганими стосунки, коли пан Генрик завжди жартує, що в нашій школі навіть зародилися кілька інтернаціональних сімей.
– Чужа мова, інший, вже самостійний, спосіб життя, незвичне оточення – це певні виклики для молоді…
Аня: Це лише так здається. Ми завжди під наглядом. Коли йдеш до міста, повідомляєш. Запізнишся на кілька хвилин – просто поясниш чому, попросиш вибачення. Коли довше – можеш бути покараний (прибиратимеш у гуртожитку чи ще щось).
– Не обминемо й грошей. Мало хотіти вчитися, адже, щоб жити в Польщі, потрібні й кошти.
Валерія: Навчання тут безкоштовне, як і підручники. Платимо по десять злотих денно за проживання і триразове харчування.
Аня: Та ще якихось сто злотих на місяць потрібно мати на кишенькові витрати. Може, нам легше, бо батьки працюють у Польщі. Ми за ними й сумуємо менше, бо час від часу бачимося.
Щодо подальших планів, то дівчатка запевняють, що здобуватимуть у Польщі вищу освіту. Поки не визначилися зі спеціальностями, але часу для цього в них ще достатньо.
Загалом же, як підсумував директор, за п’ятнадцять років школу імені ксьондза Антонія Квятковського закінчили близько трьохсот українців. Нині вони становлять п’яту частину з трьох сотень школярів.
Михайло ВАСИЛИШИН,
Товариство польської культури «Кореччина»
