Демонічна легенда супроводжувала Бексінського за життя, а після його смерті чорні барви набули ще інтенсивнішого відтінку.
Про сучасне мистецтво можна розмовляти довго, аж до знемоги. Потрібно тільки поставити запитання, чи потрібен нам зморений співрозмовник? Що нам із знудженої людини, котрій ми пхаємо під носа безсмертний шедевр, який нас вводить, щонайменше, в екстаз, а її доводить до шаленства? Тому потрібно обрати метод маленьких кроків, щоби, зробивши занадто великий, не спіткнутися об раму картини й не відчути від усього цього втому.
Мистецтва, так само, як розмаїття у їжі або коханні, потрібно навчитися. Якщо впродовж усього життя їсти тільки відбивну, запечену картоплю із салатом та помідорову зупу або бульйон, то живіт та й увесь організм може збунтуватися, коли без усякої підготовки й необхідних попередніх пояснень (позаяк прелюдію недаремно хвалять) ми почастуємо його дивними та екзотичними стравам, такими, як смажені хробаки і хрущі, чи, може, не так драматично – гусениці, від одної думки про які нас може вивернути. Отож, якщо людину виховували тільки й виключно на монументальному мистецтві соцреалізму чи неокласицизму або ж на радісному, досить очевидному, гарному й легкому для розуміння, хоча й не позбавленому величезної дози символізму, реалізмі, то як можна зацікавити такого, щиро перепрошую, досить консервативного і штивного у своїх емоційних проявах реципієнта і (увага!) прихилити його серце до сучасного мистецтва?
Для багатьох те, що не є гарненьке, що не може радісно оздобити стіни в передпокої або безпроблемно висіти обіч телевізора, є тільки мазнею, хворим витвором ще більш хворої уяви іще більш хворої людини, яку деякі такі самі хворі називають митцем. Адже, прошу вибачення, будь-який дурень може намалювати кілька кольорових ліній і плямок або посадити собаку та півня на коня і назвати це витвором мистецтва. Жах! А чи картина може лякати, чи це взагалі допустимо – боятися відображеного на полотні? Чи художник, створюючи свій шедевр, не зобов’язаний забезпечувати реципієнта чудовими, тонкими й естетичними враженнями?!
Здзіслав Бексінський загинув за трагічних обставин: його вбили у власному помешканні. 21 лютого 2005 р. він помер, отримавши сімнадцять ножових ударів, нанесених сином знайомої. Бексінський усе своє життя мав нав’язливий страх перед незнайомцями. Вбивця ж належав до кола довірених людей. Його батько ремонтував і наглядав за житлом митця. Вбивця виніс із місця злочину два фотоапарати і CD-диски вартістю менше тисячі злотих. Стільки коштувала смерть Людини.
Захоплення жахом, жорстокістю, навіть якимсь вампірським баченням, що проявлялося у творах художника, призвело до того, що він напевно передбачив і провістив власну смерть. Перші виставки Бексінського викликали фурор, а самого автора називали скандалістом. Імлисті пейзажі, скелети, що постають із могил, трухляві труни, безголові потвори, хрести, обплетені клаптями людського тіла, створюють атмосферу мороку й небезпеки. Демонічна легенда супроводжувала Бексінського за життя, а після його смерті чорні барви набули ще інтенсивнішого відтінку.
Життя Здзіслава Бексінського, його відносини з найближчими – дружиною і сином Томашем (відомим музичним журналістом, який за п’ять років до смерті батька напередодні Різдва скоїв самогубство), його творчість та реалії часів, коли випало працювати митцю, стали канвою приголомшливого фільму Яна Матушевського «Остання сім’я» з чудовим Анджеєм Северином у головній ролі.
Габріеля ВОЗНЯК-КОВАЛІК,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
