- Ось папір, ось ручка, чорнило... За спиною у слідчого стіною стояли „кінапи": міліціонери вже встигли „розорити" не одну біт-групу, перш ніж чорна міліцейська „Волга" зупинилася біля нашої школи... Я зачудовано розглядав силу-силенну підсилювачів: «От би цю потугу поєднати хоч на одну танцювальну вечірку...». Але я шанував нашого кіномеханіка: „Дзівни єст тен свят", –композиція мого кумира Чеслава Нємена вперше зазвучала з кінобудки сільського будинку культури!

– Отож, звідки ваші підсилювачі, колонки, мікрофони, гітари?

Справді: як почалася ця пригода з музикою, що, врешті-решт, привела мене, «відмінника», у райвідділ міліції?

Спершу був «багатоголосий гамір» як вид хорового співу (визначення Франсуа Рабле якнайкраще пасувало для шкільних уроків співу). Після виселення з Холмщини батьки ледве зводили кінці з кінцями у старому чеському будинку із земляною підлогою, але на початку 60-х вирішили придбати для мене акордеон „Вельтмейстер", одначе наші марні пошуки у Луцьку завершилися газованою водичкою з автомата...

„Радіодні" на хуторі Фальків не були такі, як у фільмі Вуді Аллена, але у новій оселі, в Милушах, у 1966 році з'явилася радіола „Кама". Батька більше цікавили передачі „Голосу Америки", я ж стягував звідусіль платівки на 78 обертів... Аж раптом довгі і середні хвилі відкрили всесвіт нових звуків, екстравагантні назви виконавців: „Енімалс", „Шедоуз"...

Музичні програми зі Швеції, Люксембурга, Монте Карло то з'являлися, то зникали за завісою шумовиння. Першу програму Польського радіо не глушили і молодіжне «Студіо «Ритм» поглинуло левову частину вільного часу після уроків.

„Штандар млодих" доповнював картину дивовижної еволюції, що відбувалася у 60-і роки на рок-сцені. Музиканти Європи і Америки зверталися до симфонічної музики, джазу, фольклору, народних інструментів Азії, Африки, Латинської Америки... Етер щовечора обіцяв нові відкриття, несподіванки, прем'єри гігантів і дебюти новачків!

Неповторний Чеслав Нємен відкривав мені польську поезію Норвіда, Тувіма, Івашкевича. «Beatles» записали композицію зі струнним квартетом, а „Червона зірка з Угорщини" – формація „Омега" – диск для фірми „Decca". «YES» заграв з симфонічним оркестром. Джордж Харрісон взяв до рук індуський сітар... Врешті-решт грандіозний фестиваль у Вудстоку засвідчив: із популярної танцювальної розваги „музика великого ритму" ставала мистецтвом.

- Я не можу чекати на твоє пояснення до вечора...

Шкільні твори я писав на „відмінно", але сьогодні у ролі екзаменатора виступав слідчий. Отож, думки не трималися купи, бо лемент нашого ритм-гітариста Юрія за стіною відволікав увагу... Нас посадили у різних кімнатах і моєму однокашнику доводилося описувати походження звукознімачів своєї ритм-гітари... Їх вистачало тільки на 4 струни, але феромагнітні сердечники... Їх же поцупили десь із телефонних слухавок...

Отож, для чого знадобився «big beat» нам, сільським хлопцям? Ми нічого не знали про «Beat Generation», але прагнули сучасного звучання для пісень наших батьків на молодіжних танцювальних вечірках! Три акорди і один темп, це ж так просто!...Перші композиції „The Beatles" заворожили настільки, що довгі літні вечори ми з приятелем Миколою воліли проводити не з дівчатами, а у товаристві „Спідоли" – транзисторного приймача.

Шкільний „Клуб інтернаціональної дружби"... У листі з Торуня шокував знімок дівчиська у шкіряній курточці, темних окулярах і рогатим інструментом наперевіс... У журналі „Техника молодежи" мій друг Миколка надибав будову електрогітари і зима 1967 року минула у столярній майстерні його батька. Корпуси електрогітар до весни набули ідеальних форм, щоправда грифи познімали з гітар семиструнних: у першому складі нашої гітарної групи" їх було аж чотири, бракувало хіба що сомбреро та пральної дошки!

Бризки „Сидру" скропили побілені до Великодніх свят стіни помешкання, але ніщо не стало на заваді гучного дебюту. Запах лаку та одеколону „Шипр" наганяв ейфорію... Батько Миколи – колишній фронтовик і член партії – сприймав наше хобі з почуттям гумору і навіть дозволив до початку купального сезону використати підсилювач ТУ-50 з міської рятувальної станції.

Нарешті, я знайшов кілька правильних речень про наше несподіване захоплення, яке від початку не подобалося голові сільської ради: „Ми хочемо грати як „The Beatles", „Мооdy blues", „Breakout" і мріємо виступити у всесоюзному телевізійному турнірі „Алло, мы ищем таланты"...

Наприкінці 60-х все більше інтригували виступи вокально-інструментальної групи „Лель" С.Куркіна – гітариста, клавішника, аранжувальника. На хвилі бітломанії, посередині 60-х вона об'єднала молодих луцьких інструменталістів Олександра Рябушкіна, Володимира Жидкова, Віктора Асницького, Віктора Пініча, відважно експериментувала з народною та класичною музикою, потрапила на сторінки ілюстрованого видання „Волинь", а у 1974 році вивела на друге місце престижного Всесоюзного фестивалю „Янтарна труба" чарівну Зінаїду Пронько, доньку поета Михайла Пронька.

Не один музика мріяв побачити себе у складі «Леля», але не кожен міг витримати тести лідера.

На першому курсі історичного факультету я опинився перед дилемою: нарощувати спортивні результати чи надати перевагу інструментальному ансамблю „Спектр"? Особа Ігоря Мірошниченка захоплювала більше: студент фізико-математичного факультету демонстрував віртуозну техніку гри на гітарі, імпровізував на клавішних і став незаперечним авторитетом для Володимирів – П'ятничка, Коструби, Жидкова... Щоб вписатися у цю команду, на літні канікули я взяв ударні інструменти додому...

У нашому музикуванні допомагав батьків брат Микола Ворон з Канади: „Школа гри на ударних інструментах" розвивала мою техніку, а нотні збірники з партитурами збагачували репертуар групи джазовими стандартами. „Аморадо" та інші речі пропонували такі ритмічні малюнки, які не вдавалося осягнути з першого разу.

У вихідні я любив послухати його у дуеті з батьком. Колишній військовий штурман Геннадій Мірошниченко брав до рук банджо, гітарні пасажі на "Етерні" Ігор доповнював художнім свистом. Після розлучення Ігоря з дружиною ветеран війни з сином опинилися на горищі аварійного будинку у Старому місті і піддашшя історичної оселі (нині – тут ресторан „Корона Вітовта") стало „клубом творчої молоді" для художників, поетів, музикантів. Валента подарував сусідові свої картини у стилі пуантилізму... Костя Шишко залишив на магнітофонній стрічці легендарну „Епупею" в авторському виконанні...

Яскрава постать рок-сцени сімдесятих – мій однокурсник Анатолій Кондратюк. До зустрічі з деканом, який читав історію СРСР, дівчата спеціально готували його зачіску: пишне волосся, що хвилями спадало на плечі, акуратно ховали під комірець сорочки. Декан любив починати лекцію з „полювання на відьом" і наш герой гітари, зірка покоління «дітей квітів», ставав нижчим від трави, тихішим від води...

Одного разу він навідався у Володимир, де ми, студенти педінституту грали «на танцях» у Будинку культури. Почався новий проект: тріо „Формула 3" (дивіться фото) дебютувало у складі: Анатолій Кондратюк (гітара-соло), Микола Пилипчук (бас-гітара), Василь Ворон (ударні). Озброєний модуляторами звуку або „примочками" Анатолій метав громи і блискавки: йому, вочевидь, не давали спокою лаври Джимі Хендрікса!

Коли Анатолій почав втрачати слух, спрямував педагогічні здібності на виховання молодих музикантів: у своєму домі на околиці Луцька створив репетиційну базу, якої ніхто інший у Луцьку не міг запропонувати початківцям. Анатолій опікувався ними мало не щодня – безкоштовно!

Гітарист і вокаліст Юра Терехов зі Львова шукав нового барабанщика для вокально-інструментальної групи в/ч 99011 авіації Північного флоту. Мої ритмічні малюнки йому сподобалися, отож у вихідні я міг повертатися з гарнізонного Будинку культури після „відбою" або слухати досхочу хард-рок у майстерні нашого художника і бас-гітариста Рашита.

Це не подобалося „дідам". У казармі мене одразу переодягли у поношений смугастий натільник, відібравши новеньку фланельку. Поважні „діди" ретельно готували парадно-вихідну форму до „демебе" і не одразу звиклися з тим, що „салага-студент" демобілізується разом з ними.

Після маневрів „Океан-75" довелося на кілька місяців полишити палички: нічна праця з ломом напередодні приїзду у Сєвєроморськ І Міністра оборони СРСР на маневри „Океан-75" обернулася частковим паралічем правої руки... Ні ложку підняти, ні честь віддати...

Коли навесні розтанув лід біля КПП, я не знайшов бордюру, до якого намагалося докопатися тієї ночі чергове відділення по гарнізону, виконуючи наказ прапорщика Богатка...

Василь ВОРОН