На окраїні Волині, біля берегів тихоплинного Стоходу, розташувалося невелике містечко із багатою історією – Любешів. Цьогоріч Любешів відзначив 525-ту річницю від часу першої писемної згадки.

Про Любешів колишній сьогодні нагадують столітні споруди. Вони є свідками того, що місто створювалося як великий культурний центр у Східній Європі.

Як і вся Україна, цей мальовничий куток Полісся у різні періоди історії перебував під владою сусідніх держав. Про це, як і про подорож через Любешів Тараса Шевченка, про смерть майже 2,5 тис. євреїв у центрі Любешова в роки Другої світової війни, про безжалісне спалення живцем 183 поляків та про багато інших віх історії, нині можна дізнатися із книг «Любешівщина» та «Любешівщина. Ми від роду українці» Петра Бущика, «З глибин віків у небуття» колективу авторів, а також із численних напрацювань місцевого краєзнавця Петра Кравчука. Саме завдяки цим писемним надбанням сучасники мають можливість перенестися у минуле.

Залишається загадкою те, чому саме нинішній Любешів, а колись Новий Дольськ, названий так його власником шляхтичем Яном Дольським, привертав увагу правлячої верхівки Речі Посполитої. Саме у Любешові було споруджено один із найвеличніших костелів – св. Іоанна Євангеліста, який за своїм оформленням не мав собі рівних серед подібних споруд країни. Папа Римський особисто контролював його будівництво. Величавий, із неординарним розписом, збудований у стилі бароко, із дванадцятиголосовим органом, він був не лише святинею, а й неперевершеною пам’яткою архітектури. Його верхівки, які було видно ще за десяток кілометрів, слугували орієнтиром у пошуках Нового Дольська, а згодом і Любешова. Костел вистояв у часи Першої та Другої світових воєн, але 17 липня 1969 року костел підірвали, тим самим завершивши ряд невдалих спроб знищити костел за вказівкою радянського керівництва. Люди кинулися розбирати рештки святині і шукати там золото. Каяття прийшло пізніше. До сьогодні ніхто не наважився звести на місці колишнього костелу хоча б якусь споруду. Ось так і стоїть пустка в центрі Любешова – німе нагадування про знищену святиню.

Бережуть історію містечка, котре свого часу мало Магдебурзьке право, будівлі, які вдалося зберегти. Однією з них є інтернат для дітей збіднілої шляхти, перейменований пізніше у Любешівський колегіум, котрий стояв неподалік костелу. Називали його ще школою піярів. Вона відігравала важливу роль у духовному житті не лише Любешівщини, а й усієї Речі Посполитої. Про історію цього закладу можемо довідатися з «Хроніки Любешівського колегіуму», що написана останнім його ректором Антонієм Мошинським. Вивчали тут катехізис, історію, початки географії і римського права, польську, латинську, російську, французьку і німецьку мови, алгебру і геометрію, логіку, державне і народне право, промови видатних ораторів та багато інших. За велику честь вважали шляхтичі усієї Речі Посполитої влаштування на навчання у Новий Дольськ своїх дітей. Тут навчалися національний герой Польщі Тадеуш Костюшко, проповідник та поет Єжи Цяпінський, професор Віленського університету Станіслав Юндзіл, педагог і філософ Казимір Нарбут. Приміщення цієї школи і сьогодні стоїть на центральній вулиці селища. У її стінах разом з іншими установами та організаціями району знаходиться редакція районної газети «Нове життя» – літописця історії Любешова.

Поблизу старовинного селищного парку – ще одного свідка минулого – збереглися дві неординарні будівлі – монастир капуцинів та в’їзні ворота замку Чарнецького. У січні 1754 року Новий Дольськ і навколишні володіння були продані Янові Антонію Чарнецькому, каштеляну Брацлавському. Саме він на березі Стоходу й збудував замок. До наших днів збереглася лише частина цього колоритного комплексу – в’їзна брама, котра сьогодні є немовби переходом із сучасного Любешова у старовинний парк зі столітніми дубами. З іншої ж сторони парку знаходиться монастир капуцинів, у стінах якого нині працює районний відділ УМВС України, та костел св. Кирила і Мефодія. У 90-х роках минулого століття у Любешові перебував отець Ян Мухарський. Він планував відродити діяльність монастиря й організувати його ремонт, облаштувати території польських кладовищ і встановити пам’ятні знаки у місцях, які дорогі для пам’яті українців і поляків. Але його плани, на жаль, так і залишилися нездійсненими.

Минають роки. Води Стоходу відносять далеко усе пережите. Але не зітреться воно ніколи із пам’яті людської. Підтверджують це численні туристи з різних країн, котрі чи не щодня приїжджають відвідати старовинне містечко. А ще послухати цікаві оповідки місцевих жителів про підземні ходи, що снують під селищем через Стохід до сусіднього села Заріка, від монастиря до замку Чарнецького і звідти ген у далину, невідомо куди. Кажуть, що ще й досі десь там, під землею, можна відшукати славнозвісний винний погріб та неперевершену бібліотеку часів Речі Посполитої – ще одних свідків цікавої історії невеличкого поліського містечка над Стоходом.

Наталія МУХА