В останні дні травня в Україні перебувала делегація Міністерства культури та національної спадщини РП. Із головою делегації, директором Департаменту культурної спадщини Яцеком Мілером ми поспілкувалися на актуальні та важливі теми.

 – Пане директоре, я розумію, що спільна спадщина – це спільна турбота?

– Спільна турбота й відповідальність. Польсько-українська співпраця, що розвивається протягом останніх років, стала приводом для проведення заходів, що мають на меті збереження, документацію та популяризацію спільної культурної спадщини, а також проведення дослідницьких робіт, які вводитимуть у науковий обіг пам’ятки мистецтва та архітектури, що знаходяться на території сучасної України. Ця співпраця охоплює ряд проектів, що реалізовуються за участю Міністерства культури та національної спадщини РП та які є елементом налагодження добрих зв’язків між нашими партнерами.

– Що стало причиною Вашого візиту до України?
– Поїздка пов’язана із планом роботи нашого департаменту. Зазвичай навесні та восени, а також за потреби протягом року ми беремо участь у робочих поїздках до тих місць за межами Польщі, в яких часто, навіть не один рік, ведуться консерваційні роботи, що фінансуються з бюджету Міністерства культури та національної спадщини РП. По-перше, щоб побачити, як проходять поточні роботи та чи є проблеми, які вимагають залучення додаткових експертів або проведення дослідницьких робіт. По-друге, мета цих візитів, крім оцінки виконаних робіт, полягає також у створенні планів на наступний рік. Два тижні тому разом із моїми співробітниками та експертами міністерства я брав участь у схожій поїздці до Білорусі, де ми оглянули кільканадцять об’єктів. Тепер відвідуємо Україну.

– Чи будуть нові проекти для України?
– Більшість завдань, що втілюються сьогодні на території України, – це багаторічні проекти. Доки ми дійдемо до такого етапу, який маємо, наприклад, у колегіальному костелі в Жовкві, потрібно ще багато років працювати та залучити великі фінансові ресурси. Особливе значення має співпраця Міністерства культури та національної спадщини із координаторами проекту – такими суб’єктами польського законодавства, як неурядові організації, які подають заявки на отримання фінансування в рамках спеціальної Програми міністра. Ключова також співпраця з місцевою владою. Дуже добре, що в зустрічах у Колегіаті Святої Трійці в Олиці, котру нині реставрують, крім Фонду культурної спадщини, який веде роботи, беруть участь представники Волинської області та українських інституцій, що відповідають за збереження пам’яток. Це основа для того, щоб у наступні роки, за наявності фінансових ресурсів, роботи продовжувались. Ми б хотіли, щоб такі об’єкти сприймали як спільну польсько-українську спадщину і щоб їхні господарі разом із місцевою владою брали участь у заходах, що мають на меті повернення цим чудовим пам’яткам колишньої слави. Я б не хотів, щоб над цим працювала лише одна сторона.

– Рятуючи колегіальний костел в Олиці, можливо, час задуматися про наступний об’єкт – замок Радзівілів?
– Якщо йдеться про Олику, то я добре знаю це місце, оскільки був тут ще в 1996 р. Сьогодні польська сторона зосередилася на роботах у костелі. Я знав настоятелів, які опікувалися олицьким костелом Святих Петра і Павла та резиденцією Радзівілів. На жаль, у 90-х рр. ХХ ст. не було відповідних коштів у бюджеті, щоб приступити до настільки серйозної інвестиції як порятунок колегіати. Сьогодні ситуація зовсім інша. Останні десять років це також інші можливості. В середньому протягом року ми витрачаємо близько 10 млн злотих на збереження польської спадщини за кордоном. Щороку лише на проекти на території України виділяється більше 2 млн злотих. Звичайно, ми не врятуємо всіх пам’яток, лише обрані об’єкти, перш за все, ті, які мають господарів та перспективи подальшого функціонування та утримання. Пам’ятаймо, що занепад, який існує сьогодні, та поганий стан багатьох об’єктів – це наслідок негативних дій та недогляду ще в часи комуністичної влади. Однак ми намагаємося підтримати багато місць. Я вже згадував про багаторічні проекти. Крім Жовкви та Олики, можу згадати хоча б Личаківський цвинтар, Вірменський та Латинський кафедральні собори у Львові або костел Святого Миколая у Кам’янці-Подільському. Віднедавна ми також працюємо в костелі єзуїтів у Львові, який став греко-католицькою церквою львівського гарнізону. Крім окремих проектів, які мають одноразовий характер, або тривають 2–3 роки, є місця, де роботи проходять кілька або навіть кільканадцять років. Натомість про майбутнє замку Радзівілів можна буде говорити лише тоді, коли стане зрозумілим його подальше призначення та те, хто його утримуватиме.

– Часто можна почути думку, що ми «полонізуємо пам’ять».
– У кожному суспільстві є люди з різними поглядами, типами вразливості, з різним ставленням до культурної та історичної спадщини. Було б добре, якби радикальні погляди не домінували над найважливішим і тим, що є предметом порозуміння. Сьогодні у нас вже більше консерваторських та експертних груп, у яких поляки та українці працюють разом. Дуже важливо, щоб не лише польські спеціалісти приїжджали в Україну, але й щоб роботи виконували самі українці. Важливо, щоб було почуття, що це також українська спадщина та відповідальність. Термін «спільна спадщина» ми розуміємо як спільний обов’язок. Спадщина не може сприйматися як чужорідне тіло, щось небажане. Вона має бути багатством, яке лишили після себе не просто поляки, а багатонаціональна та багатокультурна Річ Посполита. Цей спадок – важливий елемент європейської спадщини, що вимагає захисту та нагляду. Турбота про нього пізніше приносить конкретні результати, які можна виміряти, наприклад, розвиток туризму, культурної освіченості або те, що ми сьогодні називаємо креативним підприємництвом, яке дає нові робочі місця та реальні доходи.

Я думаю, що багато людей переконалися, що ми не хочемо самі й виключно за власною концепцією втілювати проекти за межами Польщі. Ми узгоджуємо наші дії з місцевою владою. Вони відбуваються під змістовним та фінансовим наглядом, тут утворюються комісії у справах реставрації, і все це завершується підписанням протоколу всіма сторонами, які беруть участь у цих діях.

– Чи маєте якісь оптимістичні новини для Луцька?
– Ми постійно слідкуємо за станом кафедрального костелу. Із цією пам’яткою пов’язано багато проблем. Ще під кінець 90-х тут проводилась реставрація деяких елементів святині. Однак ми усвідомлюємо, що є потреба знову повернутися до цього об’єкта. Тут потрібно виконати цілий ряд робіт, починаючи від гідроізоляції будівлі, дослідження стану конструкції та даху. З нашого боку вже виконано попередню експертизу, яка показує масштаби потреб. Ми робимо все можливе, щоб покращити стан костелу.

Наступна проблема – це справа Музею дієцезії в Луцьку. Його створили завдяки старанням єпископа Маркіяна Трофим’яка за допомоги покійного отця Августина Медніса, фантастичної людини, з якою я мав нагоду познайомитися багато років тому та надзвичайні знання з історії та культури якого використовую й досі. Потрібно допомогти в поширенні доступу до фондів музею та їх опрацюванні. Ми цим обов’язково займемося. Кілька років тому ми почали роботу над каталогом музейної колекції й продовжуватимемо її виконувати.

– Особливе місце для нас – Берестечко. Чи знаєте Ви щось про стан костелу, який там руйнується?
– На жаль, я давно там не був. Порятунок костелу, перш за все, залежить від власників цього об’єкта. Я вже згадував раніше – повинен бути господар і плани використання об’єкта. Ми можемо допомогти, але не можемо профінансувати 100 % вартості робіт із реставрації. Така можливість існує лише в особливих випадках. Звертаю увагу на те, що таких об’єктів, як костел в Берестечку, ще дуже багато. Більшість вимагає відповідного догляду кожного дня. Католицька Церква звертає особливу увагу на євангелізацію та душпастирство: порятунок об’єкта сакральної архітектури стоїть на другому місці. Будуються також нові святині.

– Сьогоднішні господарі костелу Святої Трійці в Берестечку – греко-католики. Через кілька років стіни костелу заваляться, і хто буде винен? Україна як держава не може сьогодні цього зробити. Хто врятує бароковий храм XVII ст.?
– Шукаймо не винних, а методів порятунку костелу. Непросто знайти спосіб швидко стримати подальше руйнування багатьох святинь, яке почалося в комуністичний період. Зрозуміло, що в часи радянської влади на території України було знищено та доведено до руїни більше об’єктів, ніж під час Другої світової війни. Це принесло певні наслідки. Стан багатьох пам’яток сьогодні настільки жахливий, що потрібні великі фінансові витрати, щоб почати їх рятувати. Багато залежить від активності господаря об’єкта у сфері пошуків партнерів та фінансових ресурсів на проекти ремонтно-реставраційного характеру та спільної розробки плану порятунку такої пам’ятки, як, наприклад, згаданий Вами костел у Берестечку.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК