Бути з Ним у Римі 1 травня, переживати з мільйоном інших прочан радість винесення Його на вівтарі, поклонитися Йому біля тлінних останків, які мають стати мощами, – це все для того, щоб подякувати Богові за дар мого великого особистого вчителя і майстра – Кароля Войтили, Папи Івана Павла II, і подякувати Йому за милість дозрівання у християнстві.
Нас, молодих людей, народжених на початку понтифікату Папи Римського з далекої країни, називають поколінням JPII. Ми підростали у Його тіні. Ми не знали інших Пап Римських. Окрім того, для мене, польки, природним було те, що на Святішому Престолі сидить Папа Римський – поляк. Я не уявляла собі на Його місці, наприклад, італійця чи француза. Ще коли була малою дівчинкою, читала Його біографію, фрагменти текстів, слухала промови та листи до молоді.
Проте до Його вчення я дозріла після Його смерті, і то через кілька років після 2 квітня 2005 року. У студентські роки зацікавила мене Його філософія персоналізму та літературна творчість, особливо драми. Ці пошуки дали результат через кілька років після його смерті. Я почала вникливо вивчати не тільки Його життя, але також величезну духовну спадщину, яку нам залишив. І тоді народилося в мені прагнення зі всіх сил боротися за те, щоб Його заповіт серця не був змарнований чи витертий разом з останньою сентиментальною сльозою. Я подумала, що потрібно саме зараз, після Його смерті, особливим чином черпати від Нього силу для того, щоб нести світу цінності, яких навчав нас прикладом свого життя.
По цю силу і по Його благословення поїхала я 1 травня 2011 року до Ватикану. Вічне Місто було однією великою радістю в ці дні. Що важливо, в переважній більшості, це був молодий Рим, який ніби доповнював слова вмираючого Кароля Войтили до молоді, що зібралася на майдані святого Петра тоді, коли Він відходив до Бога: „Я шукав вас, а тепер ви прийшли до мене”. На вулицях всюди можна було побачити портрети беатифікованого. Італійці роздавали прочанам їжу і воду, протягом двох днів звільнили їх від плати за метро, практично єдиного засобу пересування у заблокованому в ці дні Риму.
Я не могла дістатися на майдан святого Петра, навіть вулиця, яка веде до нього, не давала шансів увійти. Наші паломники стояли у натовпі віруючих у бічній вуличці, з якої важко було навіть побачити телеекран. Але ж ми їхали не для того, щоб побачити все зблизька. Найважливішою була автентична єдність людей, які молилися. І момент, коли після виголошення папою Бенедиктом XVI беатифікаційної формули, зірвалася така буря аплодисментів, якій не один артист міг би позаздрити. Плакали і ми, поляки, і німці, й італійці, і французи, і канадці, всі, але це був плач щастя. І з величезної вдячності Іванові Павлу II за Його служіння і за Його спадщину.
Лише на другий день нам вдалося підійти до труни беатифікованого, що стояла у базиліці святого Петра.
Незважаючи на величезну тисняву і те, що багато годин проведено у черзі до труни, люди у натовпі, переступивши поріг базиліки, затихали. Не могло бути інакше – до Захисника Миру не можна прийти галасуючи. Я почувалася так, ніби ми домовилися про це з цілою великою юрбою людей.
Можна себе називати поколінням JPII, можна вчитися у школі ім. Івана Павла II, можна ставити Йому пам'ятники, але все це не має сенсу, якщо не будуть зробленні висновки з Його вчення і не будуть перенесені у життя так, щоб можна було відповісти на Його прохання позбавитися страху перед євангелізацією себе і світу рішучим вигуком – відповіддю на послання Його понтифікату: „Ось ми і не боїмося відкрити двері Христу на жодній з площин нашого життя”.
А Він, як сказав нинішній єпископ Риму, буде нас в цьому продовженні Його справи підтримувати з Дому Отця.
Юстина ЯНЧ
