Як живуть автохтонні українці в Польщі, депортовані з рідних сіл під час акції «Вісла», яке їхнє майбутнє та що для них дім – на ці та інші запитання спробував відповісти український журналіст Олег Криштопа.
Його книга «Останні українці Польщі» вийшла цієї осені у видавництві «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду. 7 грудня автор презентував її в Луцьку. Цю зустріч із ним підготували організатори Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» та книгарня «Є».
За допомогою художніх репортажів Олег Криштопа розповів про українців, яких у 1947 р. під час акції «Вісла» депортували з Надсяння, Бойківщини, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя на північ та захід Польщі. Автору вони розповідають про те, чого зазнали під час переселення та як їм вдалося зберегти ідентичність.
Історичний контекст та сьогодення автохтонних українців у Польщі читачеві розкриває історик і публіцист Роман Кабачій, автор монографії «Вигнані на степи» про виселення українців із заходу Польщі на південь України в 1944–1946 рр. Він нагадує, що в 1947 р. із рідних місць у Польщі було вирвано 150 тис. українців. Уже під час перепису населення на початку 2000-х рр. лише 35 тис. із них задекларували, що вони українці за національністю, ще 5 тис. зазначили, що є лемками.
Саме їхні долі описує Олег Криштопа. У своїй книзі він не порушує теми «моря української заробітчанської еміграції», як образно назвав це явище Роман Кабачій. Хіба що, цитуючи своїх героїв, показує, що їх дивує позиція заробітчан, яких не цікавить українське культурне життя в Польщі.
«Усе почалося з лісу», – пояснює своє зацікавлення темою Олег Криштопа. Кілька років тому під час поїздки на Закерзоння він побачив, як у лісі «десь між Перемишлем і Сяноком» цвітуть груші та яблуні. Виявилося, що на тому місці колись було українське село Ляхава. Згодом він познайомився з Олександром Стецем із Польщі, батьки якого були депортовані під час акції «Вісла». Від нього довідався більше про те, як сьогодні живуть корінні українці Польщі.
«Тільки не називайте нас діаспорою. Ми ж не емігранти. Українці жили тут із діда-прадіда», – сказав Олександр Стець автору, коли той взявся за написання книги.
У червні 2019 р. Олег Криштопа разом із фотографкою Христиною Бурдим проїхав Польщею 6,5 тис. км. Уже восени вийшла книга, побудована на основі розмов з українцями, з якими вони зустрілися під час подорожі.
Одне з перших запитань, котре виникає під час прочитання книги: чи при такому темпі автор мав достатньо часу для того, щоб пізнати глибше історії своїх героїв? Проте Олег Криштопа запевняє, що з більшістю героїв він знайомий давно, із багатьма на тему депортації й сьогодення українців у Польщі він уже говорив раніше, та й ідея книги зародилася вже якийсь час тому. Саме це дозволило йому вкластися в ті короткі строки, визначені Українським культурним фондом, котрий підтримав фінансово цей проєкт.
Наскрізною темою книги є поняття дому для трьох поколінь українців Польщі, з представниками яких розмовляє Олег Криштопа. «У першого забрали дім, друге намагалося його відшукати і, як мені здається, досі не знайшло, третє покоління продовжує його шукати і, можливо, колись знайде», – каже автор, котрий чи не в кожного свого героя запитав, де він почувається вдома.
«Ніхто з них не може знайти дому. Їх вирвали з корінням, ці землі заселили інші люди. На півночі й заході вони чужі. Коли намагаються повернутися на батьківські землі, вони теж чужі, бо це вже не та земля. Багато хто намагався втекти до Канади, Австрії, Німеччини чи США, і там вони також себе не знайшли, більшість із них повернулася до Польщі. Та й Україна для них не є домом. Про неї вони мали уявлення з книжок, і коли приїжджали сюди вперше, як правило це були 80-ті рр., переживали шок від русифікованого Києва», – зазначає Олег Криштопа.
Для героїв книги існують реальна Україна, котру вони пізнають під час поїздок чи перегляду українських телеканалів, та уявна Україна, бачення якої виплекане ними в дитинстві та юності.
Одним зі способів зберегти ідентичність для українців Польщі завжди була пісня, яка звучала в їхніх домівках. І не тільки в домівках – у 1972 р. розпочав діяльність український чоловічий хор «Журавлі». До сьогодні він об’єднує співаків із майже всієї Польщі, які регулярно з’їжджаються на репетиції та концерти.
Польське законодавство передбачає підтримку нацменшин, тому український тижневик «Наше слово», що виходить із 1956 р., та чотири ліцеї з українською мовою навчання мають фінансову підтримку від польської держави. Акція «Вісла» давно вже є предметом досліджень польських та українських істориків, а польський Сенат ще в 1990 р. прийняв ухвалу, яка засуджувала виселення українців у 1947 р. та визнала його комуністичним злочином. Після того її неодноразово засуджували очільники та інтелектуали України та Польщі, вона ставала темою численних наукових конференцій, проте, читаючи розмови Олега Криштопи з героями книги, бачимо, що для них ті події й досі є незагоєною раною, яку ще більше роз’ятрює усвідомлення подальшої асиміляції наступних поколінь українців у Польщі.
«Останні українці Польщі» – це перша книга репортажів про виселених в акції «Вісла» українців, написана українським журналістом. Раніше польський журналіст Кшиштоф Зємєц видав репортаж «Виселені. Акція «Вісла» 1947», а інший журналіст – Кшиштоф Потачала – темі депортації українців присвятив дві книги репортажів: «Залишилося тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання та повернення» та «Це не місце для життя. Як Сталін виселяв людей з-над Бугу та з Бещадів».
Читаючи ці репортажі, розумієш, наскільки подібні проблеми сьогоднішніх українців у Польщі та поляків в Україні. На жаль, в обох країнах існує проблема нетолерантності щодо представників кожної із цих нацменшин, досі жива й болюча тема зруйнованих пам’ятників, занедбаних кладовищ чи заперечення злочинів.
Книга Олега Криштопи буде цікава не тільки тим читачам, котрі хочуть більше довідатися про українців у Польщі чи акцію «Вісла», а й тим, хто хоче пізнати історію комуністичного злочину через призму кожного окремо взятого героя, з його спогадами, травмами та переживаннями.
Текст і фото: Наталя ДЕНИСЮК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
