Кримські татари, що після загарбання Криму Росією переселилися до Луцька, провели 15 березня акцію, під час якої висловили протест проти окупації півострова. З нагоди сумної річниці пропонуємо Вашій увазі спогади особи, котра змушена була стати переселенкою.  

Тролейбус неквапливо їде вечірнім Луцьком, за вікном миготять дерева, будинки. Пройшов рік, відколи я в цьому місті. Воно вже відкривається мені, а я досі не можу сприйняти його стримані кольори. На півдні Криму, де я народилася, весну в лютому розпочинає світлий біло-рожевий мигдаль, у березні влаштовують безжальний конкурс краси магнолія, гліцинія. А тут весна тільки розводить зелену фарбу.

На зупинці серед жінок, одягнених по-європейськи, раптом помічаю яскраво-рожеву мусульманську хустину, довгу спідницю. Гюльнара?! Тролейбус рушає, а я різко підіймаюся, здивувавши сусідку, і поспішаю до виходу. Хочу повернутися, хочу торкнутися плеча молодої жінки й запитати: «Ти з Криму?» І побачити її усмішку.

Несподівано голосний, сипкий голос водія в мікрофоні: «Зупинка «Готель Україна». Я знаю, що це була не Гюльнара. Нікуди не біжу, повільно йду додому, нині мій дім у Луцьку, а перед очима – світанок у старому Бахчисараї, весна 2012 року. Сиджу в татарському ресторанчику біля пам’ятника Пушкіну, насолоджуючись міцною кавою в маленькій філіжанці та щебетом канарок. Ханський палац за декілька сотень метрів, там фонтан із двома трояндами – символами кохання і смутку. Відчуваю, що історія десь поряд, вона може вийти через невеличкі двері в кутку. На ній буде така сама темно-синя спідниця, вишита золотом, як та, що висить на стіні біля мене.

Кав’ярня пахне кардамоном. Якісь шалені думки змушують мене швидко лівою рукою «від себе» перевернути на блюдце останній ковток густого напою. Відкидаюся на спинку крісла і бачу здивовані очі господині за стійкою. «Вмієш гадати?», – сідає поряд зі мною і з усмішкою дивиться на мене.

Вологий травневий ранок у бахчисарайській долині, запахи трав та квітів, очікування дива в цей день, який так добре почався… «Сьогодні – так!», – відповідаю я, й ми обидві сміємося.

«А я більше не гадаю, не хочу тривожити долі», – говорить моя нова знайома. «У мене є все, що я бажала». На мої підняті від здивування брови спокійно пояснює: «Мама мріяла повернутися додому, а я – вдома, у Криму, в Бахчисараї. У чоловіка робота під Сімферополем, він задоволений. Діти здорові, вчаться добре. Тільки, шкода, англійську вивчають, а кримсько-татарську лінуються. Танцюють добре!»

Навесні 2014 року, 9-го березня, ми виїжджали з Криму в Україну. Потяги вже не ходили. Вздовж дороги до Сімферополя – дивні споруди з порожніх ящиків – «блок-пости». Поблизу них нашого водія щоразу зупиняють дивно одягнені чоловіки різного віку. Представляються «самообороною Криму» або й узагалі не представляються. Назустріч нашій маленькій «Ниві» майже безперервно рухаються величезні російські військові машини болотистого кольору. У районі Бахчисараю на декілька сотень метрів розтягнувся «живий» ланцюг із татарських жінок та дітей. У їхніх руках українські прапори, від руки розписані плакати: «Крым – это Украина!», «Крим – це Україна!», це ж саме кримсько-татарською. Махаємо їм відчайдушно, як ніби прощаємося надовго.

На виїзді з Криму нас довго перевіряє тепер уже «кримський» «Беркут», ще триста метрів – і довготелесий український лейтенант, побачивши наші номера, схиляється до водія: «Дядьку! Що там у Криму? Розкажіть». І водій спочатку голосно йому говорить: «Слава Україні!»

Через декілька годин нас ранньою весною зустріла Україна, ми роз’їхалися по різних містах. Нам зараз нелегко, проте ми все одно вдома. А я все згадую тих кримсько-татарських жінок і дітей. Чи вони виїхали, чи почувають себе тут, на материку, як у рідній сім’ї?

… Гюльнара! Де ти? Чи співають зараз твої канарки?

На прохання авторки ми не вказуємо її прізвища
Фото: A.Savin / uk.wikipedia.org