27 січня минуло 75 років із дня загибелі Ісака Бабеля – людини, письменника та важливого свідка своєї епохи. Читаючи його твори, знаходимо аналогії в сьогоденні, які є особливо актуальними у воєнній реальності на сході України.

Ісак Бабель народився 30 червня (12 липня) 1894 р. в Одесі на Молдаванці в єврейській родині. Дивом вижив у чорносотенному погромі в рік «Великого Маніфесту» 1905 р., коли вбили його діда Шойла. Про ці події він пише в «Истории моей голубятни». Молодий Ісак вільно володіє їдишем, російською та французькою мовами. Майбутній письменник чудово знав побут Одеси. І, перш за все, його єврейського населення – моряків і рибалок, забійників худоби й м’ясників, дрібних та заможних торгівців, візників та вантажників, маклерів, банкірів та промисловців, «нальотчиків і наводчиків». І, звичайно ж, їхніх матерів, дружин, сестер і дітей. Усі вони пізніше стали героями його творів.

Дебютував письменник з оповіданням «Старий Шлойме», опублікованим у київському журналі «Огни» (№ 6 від 9 лютого 1913 р.). Справжнім письменником він став після того, як Олексій Горький опублікував у листопаді 1916 р. в журналі «Летопись» його оповідання «Мама, Римма і Алла» та «Ілля Ісаакович та Маргарита Прокопіївна». Із тої пори він на все життя залишається шанувальником Горького. На початку 20-х рр. він, розуміючи, що ще не досягнув справжнього рівня письменництва, за порадою Горького «йде в люди», змінюючи безліч занять, щоб пізнати «цей жорстокий і такий різнобарвний світ».

Його твори друкували, зокрема, в одеських виданнях «Моряк», «Одесские новости» та «Лава Одессы», київських газетах та журналі «Огни», пітерських – «Лена», «Журнал журналов», «Красная новь». Письменник підписував твори справжнім ім’ям та псевдонімом Баб-Ель.

У грудні 1917 р. Бабель, який щиро вірив у ідею комунізму, пішов працювати в ЧК. За пропозицією члена редколегії газети «Правда» Михайла Кольцова, якого пізніше репресували, він пішов у 1-шу Кінну армію. У липні 1920 р. став учасником більшовицької війни з польсько-українськими військами. Працював в армійській газеті «Червоний кіннотник», де підписувався псевдонімом Лютов. Його спогади у збірнику оповідань «Кінармія» (1926 р.) стали важливим і моторошним свідченням того часу: «Чому не полишає мене цей тяжкий сум? Тому, що я далеко від дому, тому, що ми все перетворюємо на руїну, йдемо, як вихор, як лава. Нас усі ненавидять. Життя розвалюється. Я перебуваю на великих поминках, що ніяк не закінчаться» (джерело: «Dziennik 1920», Варшава, 2000, с. 96).

Бабеля цікавила людина, незалежно від національності, виховання чи класової приналежності. Його герої люди з плоті та крові. Він переживає їхні страждання, як власні: «Я впізнав Іллю, сина житомирського рабі… І так томно було бачити принца, який згубив штани, переломленого солдатською котомкою, що ми переступили правило, втягнули його у вагон… Я став складати в сундучок розсипані речі червоноармійця Брацлавського. Тут все було звалено разом – мандати агітатора та пам’ятки єврейського поета. Портрети Леніна та Маймоніда. Журливим і скупим дощем падали вони на мене-сторінки «Пісні пісень» і револьверні патрони».

Бабель – майстер лаконічної та точної розповіді. Нікого й нічого не лишає байдужим, поняття краси умовні. Інколи він здається чарівником, здатним дати гармонію, спокій, радість. Часом страждає «розпадом плоті й життя». У його оповіданнях, деколи лукавих, інколи відвертих до грубості, глибока людяність. Це життя без проповідей.

Після війни Ісак Бабель повернувся до рідної Одеси, працював над «Одеськими оповіданнями» (повне видання з’явилося в 1931 р.). Одеса Бабеля – це спомини дитинства, сонце і свіжий вітер моря, цвітіння акацій і звуки цикад, буйство відтінків і яскравість ранку, вечірня благодать, весінній клекіт птахів та шум листя. До нашого часу ще ніхто так яскраво, чудово та вдало не написав про одеських мешканців, як цей чоловік, народжений на Молдаванці.

Починаючи з 1923 р. Бабель мешкає в Москві. Відомий російський письменник Костянтин Паустовський вважав Ісака Бабеля своїм вчителем, як і багато інших прозаїків і поетів. Ілля Еренбург, котрий особисто знав майже всіх європейських письменників, писав, що він вдячний долі за те, що був знайомий із Бабелем, а пізніше – з Хемінгуеєм.

У Радянському Союзі не пробачали чужого таланту. Тогочасні радянські критики дошукалися в його творчості «антипатії справі робітничого класу», а радянський воєначальник Семен Будьонний назвав Бабеля «літературним дегенератом». Автор і його твори були небезпечними свідками свого часу й анатомією злочинів більшовицької ідеології. У листі до дружини Бабель писав про колективізацію в Україні:

«…Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но все это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся…»

Подейкують, що він сам був прибічником жорстоких методів тодішньої влади. Вона вчинила з ним так само. Як вважає його онук Андрій Малєєв-Бабель, той був приречений на арешт. На жаль, не лише на арешт.

У травні 1939 р. Ісака Бабеля заарештували за звинуваченням у «троцькізмі та антирадянській змовницькій терористичній діяльності». 27 січня 1940 р., після нелюдських катувань і гротескного судочинства, його стратили в Бутирській тюрмі.

Дон ШОЙХЕТМАН