Приємною сподіванкою для лучан став приїзд Оксани Забужко та музичного гурту «Тельнюк: сестри». 11 грудня в Луцьку відбулися презентація книги «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву» й виступ Лесі та Галі Тельнюк. Організувало захід мистецьке об’єднання «стендаЛь».
Для представників місцевих ЗМІ попередньо було проведено прес-конференцію з українською письменницею в «Книгарні на Волі». З вітальним словом виступила Ельвіра Яцута, одна з членів МО «стендаЛь», вона ж і модерувала зустріч. Оксана Забужко поділилася з присутніми історією задуму «Літопису…» та розповіла про специфіку проекту. «Я справді дуже рада тут бути… Волинянка це дуже гарно звучить. Я себе як волинянку ніколи не ідентифікувала, родом лучанка – так, це безумовно. Я тут народилася…», – розпочала зі спогадів письменниця. Нагадала всім присутнім, що перші сім років життя провела зовсім неподалік (сьогодні вул. Винниченка), і поцікавилася, які установи знаходяться в тому районі тепер. Не без іронії пожартувала, мовляв, скрізь на місцях колишніх обкомів та партійних кабінетів нині функціонують податкові служби: «Зміна парадигми влади?»
«Літопис самовидців» Оксана Забужко називає книгою про всіх нас як народ і звертає увагу на підзаголовок «дев’ять місяців українського спротиву». Ідея проекту належить пані Оксані, однак від початку вона не бажала виносити на титул своє ім’я, бо ж «автор проекту» звучить претензійно. Видавництво найняло упорядника. Київська журналістка Тетяна Терен провела колосальну роботу, кілька місяців сидячи в Інтернеті, вишукуючи записи, вірші, пости, «свідчення самовидців». За словами Оксани Забужко, ми всі з листопада минулого року сиділи в Інтернеті, намагалися зрозуміти, що відбувається, шукали «нерв внутрішнього життя того, що називається пробудженням країни, а потім почали називати народженням нації», а наша нація вже народжується 100 років, ще з 1918–1920 рр.
Пости, історії, записи, що їх читали всі, негайно ставали загальним надбанням, новим фольклором епохи Інтернету. Серед авторів «Літопису…» як активісти Майдану, так і звичайні громадяни, яким боліло, турбувало, які були безпосередніми учасниками різних заворушень. Так, саме люди, які щодня з крайніх східних точок країни виписували новини, стали отим голосом Донбасу. Який він? Звідки лунає? Чи з’явиться завтра черговий запис на стіні користувача? Так поступово виникла ідея зібрати докупи найпопулярніші дописи з різних мереж. Критерієм добору була кількість поширень: більше п’ятисот репостів означало вдалу апробацію запису. Книга вміщує понад 250 вписів двохсот авторів. Оксана Забужко наголосила на тому, що упорядник провів шалену роботу: усіх авторів потрібно було відшукати і, згідно із законодавством, спитати дозволу на публікацію, а більшість користувачів у мережах і форумах підписані різноманітними псевдо, ніками. Майже п’ятнадцять авторів не вдалося відшукати. Якщо цих людей немає серед живих, згадка про їхні записи в книзі буде вдалим пам’ятником назавжди, зазначила Оксана Забужко. Чимало дописів зникало з мережі: атаки хакерів чи безпосередній тиск на активістів. Такі пережитки тоталітарного режиму Оксана Стефанівна прокоментувала як минуле, що хоче стати нашим майбутнім. «Доки не розчистимо оцих самих авгієвих стаєнь, які лишилися за плечима в нас, доти годі сподіватися збудувати для себе якесь світле майбутнє, тому що всі ці скелети в шафах, як големи чи франкенштейни, вони з цих шаф вилазитимуть і потім заходитимуть з іншого боку, і вибиватимуть нам із вами двері...», – стурбовано зауважила письменниця.
Автори проекту наголосили, що це не хроніка подій, це хроніка почуттів, переживань. Читання книги провокує повторне переживання революційно-воєнного року в стислому вигляді. Плач, викликаний зачитуванням окремих фрагментів, Оксана Забужко класифікує по-особливому: «Плач цей не конче, знаєте, пригнічуючий, він катарсичний, він пронизливий, збурливий він якийсь… але за кожним разом це та сама доза адреналіну…»
Спростувавши своє авторство, Оксана Забужко закцентувала увагу на тому, що книгу написав народ, а вона – автор ідеї зібрати все в єдиний текст, «книгу голосів». Саме «книгою голосів» білоруська письменниця Світлана Алексієвич називає такого роду видання. Вона свого часу їздила й особисто проводила опитування людей, результати якого вмістила в єдиний текст книги. Саме тому Оксана Забужко попросила Світлану Алексієвич про передмову до «Літопису…»
Перші вписи датовані 21 листопада 2013 р., останні – серпнем 2014 р. Оксана Забужко розповіла й про мотивацію назви останнього розділу книги «Відкладене літо». Ця ідея належить публіцистові Віталію Жежері. В одній зі своїх статей він сказав, що «це літо якесь відкладене». Він пригадує час, коли служив в армії, і порівнює ті відчуття з цьогорічним літом, коли відкладаєш життя, радість, приємні переживання, ніби консервуєш на потім, тому що зараз їх немає.
Автор проекту також повідомила, що жодних втручань у зміст записів не здійснювали навмисно: тексти подаються в авторській версії як українською, так і російською мовами, суржиком, із помилками та ненормативною лексикою. Оксана Забужко назвала такі тексти «сирим м’ясом», адже кожен писав, як відчував, як переживав, не задумуючись над деталями. Її завдання полягало лише в художньому розміщенні та впорядкуванні цих матеріалів у єдину композицію. Підсумувала Оксана Забужко закликом: «Поширюйте, це один зі способів збереження інформації».
Під час вечірньої презентації відбулася не менш змістовна розмова з читачами, глядачами, інтерактивне спілкування в режимі запитань і відповідей. Крім того, вечір у Палаці культури закінчився виступом сестер Тельнюк.
Ірина ПОЛЄТУХА
