На Рівненщині працювали польські історики – представники Фундації Осередок КАРТА.

До міст Костопіль, Дубно, Берестечко, Здолбунів та Рівне завітали нещодавно історики польської Фундації Осередок КАРТА з метою задокументувати спогади місцевих поляків, поповнити найбільшу в Польщі збірку біографічних подій, котра вже й так нараховує близько 3 тисяч аудіозаписів, 70 відеозаписів та інших архівних матеріалів, котрі описують майже все ХХ століття.

Незалежна неурядова організація Фундація Осередок КАРТА збирає документи і популяризує новітню історію Польщі та Центрально-Східної Європи від початку ХХ століття до 1989 року, – розповідає польський історик Пьотр Філіпковський. – Фундація є організаційним продовженням журналу КАРТА, котрий вперше побачив світ у 1982 році. Це був підпільний часопис, котрий сконцентрувався на людині, що шукає свободу в світі диктатури. Разом із звільненням Польщі від тоталітаризму, вийшла з підпілля і редакція журналу КАРТА. У часописі висвітлювалися різноманітні теми: «Поляки до Першої світової війни», «Поляки й українці», «Сталінізм», «Світ ГУЛАГу», «Депортації до СРСР», «Початки ПНР», «Дисиденти в СРСР», «Історичні портрети», та інші, не менш цікаві теми.

Діяльність Осередку КАРТА, в першу чергу, спрямована на відродження суспільної пам’яті. Задля цього з’являються нові програми: видавничі – друкуються історичні альбоми, серії книг; освітні – конкурси для молоді, наприклад, конкурс «Близька історія»; архівні, зокрема «Архів історії у розповідях».

Саме у рамках програми «Історія у розповідях» працювала група польських архівістів в районних центрах Рівненщини. Програма почала функціонувати у 2002 році, а завдяки проекту «Поляки на Сході» представникам Фундації вдалося об’їздити чимало населених пунктів України, Росії, Польщі та інших держав у пошуку свідчень, які розкривають історію через індивідуальну призму людини.

- Ви часто публікуєте інформацію про міжнаціональні стосунки, висвітлюєте питання польської державної політики стосовно національних меншин, піднімаєте суперечливі питання. На скільки опубліковані матеріали конфронтаційні, як сильно йдуть в розріз з усталеним баченням подій в польському суспільстві?

- Так, ми публікували конфронтаційні матеріали, – відповідає пан Філіпковський. – Найбільшу реакцію у читачів викликали публікації на тему Шльонска Цєшинського, акції «Вісла», Армії Крайової, волинських подій. Ми не представляємо чиєїсь політичної думки, навпаки, ті матеріали, що публікуємо, вважаємо найбільш правдивими.

Вперше з науковою експедицією на Рівненщину та Волинь група польських дослідників приїхала минулого року, відвідавши Рівне, Луцьк, Кременець (див. № 7 “Волинського монітора” від 8 жовтня 2009 року – ред.). Цього ж року науковці вирішили побувати в менших містечках історичної Волині, зокрема здійснили поїздку у Костопіль. В процесі запису спогадів виявили, що серед поляків старшого покоління не знайшлося жодного місцевого, хто б мешкав тут у міжвоєнний період. Всі вони звідкись переїхали вже у післявоєнний час. Наприклад, в Дубно на десять опитаних осіб знайшлась тільки одна людина, що народилася й проживала у місті до війни. Біографії людей свідчать про дві міграційні хвилі. Перша міграційна група походить зі східних теренів – люди їхали на захід України за хлібом і тут залишалися, а друга – із заходу України, з Галичини.

- Ми не маємо спеціального сценарію, за яким опитуємо людей, – оповідає далі дослідниця Анна Вилегала. – Свідки розповідають про своє життя, про свої переживання під час окупації та війни. В Костополі ми чули найчастіше історії класичні, дуже сумні, що стосуються часів радянської України, тобто про колективізацію, голод, війну, про те як розстрілювали батьків, як цілі родини поляків вивозили до Карелії, Казахстану, про повернення зі Східної України і як їм жилося пізніше, коли повернулися із заслання. Тут, в Костополі, люди багато розказували про сьогодення – про те, як самі будували костел і те, що цей храм вже два роки відвідують прихожани міста, про відновлення польських традицій, про те, що знову зазвучала мова їхніх предків.

- Вражає накопичення екстремального життєвого досвіду в долях місцевих людей, котрий не обов’язково стосується воєнного періоду, – підсумовує історик Пьотр Філіпковський. – Про післявоєнний час, коли ніби життя стабілізувалося і ззовні, здавалося б, усе було нормально, люди згадували про важку працю в колгоспах, про поширення алкоголізму, про різні трагедії в родинах, про смерть батьків, онуків, тощо. Порівняно з тими інтерв’ю, що проводимо в Польщі, тут, здається, кількість нещасть і трагедій, є значно більшою.

«Архів історії у розповідях» містить понад дві тисячі історій з життя поляків Східної Європи. У цій нелегкій праці історикам допомагають священики, керівники польських товариств і просто небайдужі до нашої спільної історії люди.

Тетяна КІЯК