7 лютого померла 91-річна Валентина Лукомська, членкиня Товариства польської культури імені Владислава Реймонта та парафіянка костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному, за повернення якого католикам боролася наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. разом із чоловіком Мирославом Лукомським та іншими рівненськими вірянами.

Валентина Лукомська походила із села Кам’янка Хмельницької області (нині Плужненська громада в Шепетівському районі). Вона народилася в 1934 р. у родині Станіслава й Галини Бернацьких. Сім’ю її мами в 1936 р. виселили в Казахстан. Галину ж, яка вже жила окремо від батьків, не зачепили.

По другій стороні Вілії, на березі якої розташована Кам’янка і по якій пробігав колись кордон між Польщею та Українською РСР, жили родичі Галини Бернацької. Коли після нападу Радянського Союзу на Польщу кордон фактично зник, рідні вмовили її перейти річку, щоб охрестити доньку в костелі в Острозі. «Мені було шість років. Це був 1940 р. Міст розібрали, але місцеві знали, де колись він ішов і де стояли опори. Мама домовилася з дядьком, узяла мене на плечі. Мені сказали: «Держись за маму, не шевелись, дивись прямо». Як дійшли до середини річки, мама оступилася і ми шубовснули у воду. На щастя, дядько встиг нас витягнути», – згадувала в розмові з «Волинським монітором» пані Валентина, коли у 2024 р. ми записували її родинні історії.

У 1955 р. Валентина Бернацька вийшла заміж за поляка Мирослава Лукомського. Їх вінчав у костелі в Острозі ксьондз Серафим Кашуба.

Мирослав Лукомський теж походив із Кам’янки. Його батька в 1937 р. розстріляли совєти, частину родини вислали в Казахстан. У пошуках кращого життя його мама з дітьми поїхала до сестри в Казахстан, а згодом опинилася в російському Челябінську.

«Наші матері – з одного села. В дитинстві вони разом бавилися, сиділи й грілися на печі. Свекруха була в нас у гостях у 1954-му і мене вподобала. Через рік у Кам’янку приїхав Мирослав. Мені було 20 років, а йому – 27. Спершу я йому відмовила, бо він же був старший на сім років… А мама дуже хотіла, щоб я вийшла за нього заміж, бо він поляк», – згадувала пані Валентина.

Спочатку подружжя жило в Челябінську, де в них народилися двоє дітей, а за кілька років перебралися до Рівного. Тут Мирослав працював на заводі високовольтної апаратури, Валентина займалася дітьми. Потім обоє до пенсії працювали на газорозрядному заводі. З чоловіком вони прожили майже 50 років. Мирослав Лукомський помер у 2004 р.

Валентина і Мирослав Лукомські були серед тих активних рівненських католиків, які з кінця 80-х боролися за повернення костелів. Вони були у складі парафіяльної ради, тобто так званої двадцятки. Віряни писали листи в Москву, Київ, зверталися до чиновників у Рівному з вимогою повернути храми – костели Святого Антонія та Святих Апостолів Петра і Павла. Ініціативна група на чолі з Мирославом Лукомським оббивала пороги державних установ у Києві та Рівному.

Наприкінці 1980-х рівненським католикам дозволили проводити богослужіння в Будинку вчителя. Згодом громаді повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла. У 1991 р. парафію під постійну опіку прийняв ксьондз Владислав Чайка. Віряни почали відновлювати храм.

«Ми постійно були в костелі. Все, що потрібно було, робили… І онуки завжди були з нами», – розповідала Валентина Лукомська.

У 2024 р. один із її внуків, Андрій Машлай, загинув на Донеччині, захищаючи Україну від російських загарбників.

Прощання з Валентиною Лукомською відбулося у вівторок, 10 лютого, в костелі Святих Апостолів Петра і Павла. Службу відправив настоятель парафії, отець Владислав Чайка. Поховали пані Валентину поруч із чоловіком Мирославом Лукомським.

***

Редакція «Волинського монітора» висловлює найщиріші співчуття рідним та близьким Валентини Лукомської.

ВМ

Фото надала Людмила Машлай, донька Валентини Лукомської