Польська політика тісно пов’язана з політичною традицією, яка сформувалась на початку XX століття. Тільки той, хто пізнав історичні таємниці цього періоду та політиків, які формували тогочасну політичну думку, досконало розуміється в сьогоднішній політичній ситуації. Два табори, ендеки і пілсудчики, донині воюють не лише у Варшаві, але й у Брюсселі, Києві, Берліні та Москві.

Під кінець Першої світової війни поляки приготували два плани дій на міжнародній арені. Автор одного з них, Роман Дмовський, пропонував, керуючись якнайкращими намірами, радикально зменшити права національних меншин у Польщі з їх подальшою полонізацією. Тобто, вирішення українського, білоруського чи литовського питання оминалось. Натомість Польща повинна була прагнути до дружелюбних взаємин із сусідами – Німеччиною та Росією. Девізом цим намірів був вислів «Польща для поляків». Автором другої концепції був Юзеф Пілсудський, який, як і його прихильники, стояв на ґрунті «ягеллонської федерації», тобто відновлення Речі Посполитої в межах до 1772 р. Білоруси, литовці і українці могли би добровільно вступити до цієї федерації і отримати тут рівні права. План був раціональний і мав право бути сприйнятим народами-сусідами на Схід від Польщі. Однак, він передбачував конфлікт з Москвою, яка претендувала на впливи на Східних Кресах.

Довголітня праця Дмовського і Пілсудського породила в польському суспільстві два антагоністичні табори – ендеків і пілсудчиків. У першому таборі бачимо Єнджея Гертиха, Романа Дмовського, Станіслава Грабського, Йоахіма Бартошевича, а серед пілсудчиків – Леона Василевського, Тадеуша Голувка, Володимира Бончковського, Генрика Юзевського, Юзефа Лободовського. Позиція ж пілсудчиків опиралася на погляди Маршалка Пілсудського, які, з огляду на спільну історію ще з часів Казимира Великого і Стефана Баторія та кризи, спричинені Вишневецькими чи іншими кресовими крулев’ятами, виражались прагненням до польсько-українського поєднання. Два абзаци із праць Пілсудського дають зрозуміти політичну думку цього табору. Він писав:

«Принесення свободи народам, які є нашими сусідами, буде справою честі мого життя, як державного діяча і солдата. Я знаю історичні зв’язки, які нас із ними з’єднують; знаю, що ті зв’язки неодноразово послаблювались після поділів Польщі. Визволяючи їх із цих утисків, я хочу тим самим затерти останні сліди поділів. Прив’язати їх до Польщі під загрозою батога – ніколи в житті! Це була б відповідь на насилля минулого, дана насиллям сьогодення».

Одним із найважливіших питань, які старалися вирішити політичні табори, було українське питання. Першим кроком став союз Пілсудського-Петлюри в 1920 році та спільний військовий похід на Київ. Інший приклад дій пілсудчиків – запропонована й реалізована в 1932 році ідея заснування польсько-українського журналу. Так виник «Польсько-український бюлетень». За два роки до цього, в 1930 році, у Варшаві було організовано Український науковий інститут, а в 1933 році – Польсько-українське товариство. Вищезгадані установи вели діалог, який сприяв польсько-українському поєднанню.

Сьогодні політичні партії «Право і справедливість» (Ярослав Качинський), «Громадянська платформа» (Дональд Туск), «Конгрес нової правиці» (Януш Корвін-Мікке), «Ліга польських родин» (Вітольд Балажак) будують свою позицію в зовнішній і внутрішній політиці, яка опирається на ці дві політичні думки. Деяких дивує москофільство Януша Корвіна-Мікке, германофільство багатьох членів «Громадянської платформи» чи критика Ярослава Качинського прихильниками «Права і справедливості» за участь у спільних акціях з українцями.

Політичні сили не тільки відрізняються у питаннях східної політики. Суперечки точаться також про вплив іноземного капіталу на польську економіку, приватизацію і союзників на міжнародній арені. Навіть консервативна і католицька еліта не має сьогодні єдиної думки, чи Газпром повинен постачати газ до польських будинків, а чи, можливо, потрібно збудувати газовий порт, щоб мати альтернативу. Політична думка також визначає стратегічних союзників. Пілсудчики виключають будь-який союз із імперіалістичною Росією. Це відбивається також на участі поляків у військових міжнародних місіях НАТО. Дехто вважає, що НАТО представляє, перш за все, погляди США, натомість Польща мусить бути зорієнтована на Німеччину та її союзників.

Як прибічник Речі Посполитої Ягеллонської світлої пам’яті президент Лех Качинський, Ярослав Качинський та «Право і справедливість» демонструють погляди, визначені ще Юзефом Пілсудським. Ця політична сила часто піддається критиці іншими національними таборами. Сегментом польської правиці є також москвофіли, яких тепер представляє Януш Корвін-Мікке, а раніше цю функцію виконував очільник «Ліги польських родин» Роман Гертих. Це середовище та кресові організації особливо критикують Ярослава Качинського. Якщо ми говоримо про кресові середовища, то їхню критику можна пояснити ще живою пам’яттю про біль, завданий українцями на Східних Кресах. Однак навіть Юзефа Пілсудського поляки критикували за його східну політику. Знаходимо це в його працях:

«На багнетах, без застережень, ми несемо цим нещасним країнам свободу. Я знаю, що багато поляків не поділяє моєї думки. Вони пояснюють небажання деяких наших сусідів бути поляками«недомаганням мозку і серця». Вони у глибині душі є несвідомими поляками – говорять деякі з наших патріотів. Такою мовою промовляли росіяни й німці. Вони також пояснювали відразу поляків до Росії та Німеччини недомаганням мозку і серця».

Як бачимо, історія безперервно повторюється: і дмовські, і пілсудські знов і знов повертаються на політичну сцену. Кожен із них намагається дбати про благо Польщі і поляків. І кожен вважає, що має рацію і що саме така позиція є державним інтересом.

Ян МАТКОВСЬКИЙ