23 червня в Луцьку відбувся круглий стіл «„Волинь’43 – спільний біль” Українсько-польського наукового форуму „Волинська платформа діалогу”», приурочений до 80-х роковин Волинської трагедії. Щодо термінології, то представляючи в тексті висловлювання доповідачів, ми послуговуємося тими дефініціями (конфлікт, трагедія, протистояння, акція), які вони використовували під час своїх виступів.
Подію організували волинський «Меморіал імені Василя Стуса», ГО «Спадщина майбутнього» та Волинський краєзнавчий музей. Модератором був Олександр Жук, голова волинського осередку Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса.
Організатори зустрічі поставили собі за мету засудити злочини Другої світової війни, висловити співчуття жертвам з обох сторін, визначити позицію волинської громадськості щодо Волинської трагедії та знайти шляхи до порозуміння і примирення.
Хоч, попри заявлену назву (Українсько-польський науковий форум), на заході не було жодного представника Польщі, дискусію можна назвати гарячою, адже погляди доповідачів на обговорювану проблематику суттєво відрізнялися.
Відкрила круглий стіл докторка історичних наук, професорка Людмила Стрільчук. Українсько-польські взаємини і проблеми історичної пам’яті є одними з основних напрямків її дослідницької діяльності. Людмила Стрільчук керує кафедрою всесвітньої історії та філософії у Волинському національному університеті імені Лесі Українки (ВНУ), а також очолює Волинську крайову організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
«Українсько-польський конфлікт, який відбувався в роки Другої світової війни на Волині та Галичині, є трагедією для обох народів. І ті звірства, які чинили російські війська на території Київщини у війні теперішній, зокрема в Бучі, Ірпені, на сході України, її актуалізують і нагадують про ті криваві події, які мали місце на Волині в часи Другої світової», – навела аналогію науковиця.
Як зауважила доповідачка, проблема польсько-українського протистояння стала, особливо в останні роки перед російським вторгненням, предметом потужних маніпуляцій із боку третьої сторони, тобто з боку російської федерації. Як один із прикладів вона навела знищення вандалами меморіалу в Гуті-Пеняцькій на Львівщині 8 січня 2017 р., коли відео з розбитими плитами на російських YouTube-каналах з’явилося раніше, ніж жителі села виявили руйнування.
Важливим фактором, який унеможливлює встановлення істини, на думку Людмили Стрільчук, є маніпуляції з метою штучного завищення кількості жертв. Професорка навела такі дані: в Охнівці біля Володимира встановлено хрест 167 загиблим полякам, тоді як у селі проживали всього три польських сім’ї; в Домінополі встановлено аналогічний хрест 490 полякам, натомість дані польських дослідників Семашків говорять про те, що в селі проживали близько 200 поляків, у розвідці українця Івана Пущука йдеться про 120 поляків, а дані перепису німецької окупаційної влади за 1941 р. наводять загальну кількість жителів села – 180 осіб.
Про проблеми сучасних польсько-українських взаємин говорив Анатолій Курносов із Центру політичних студій «Доктрина» (Київ): «Наші країни за останніх півтора року війни пройшли шлях до зближення більший, ніж за попередніх 30, і наповнили наше стратегічне партнерство справді реальним змістом».
«Здається, вже не повинно бути жодних підстав сумніватися у щирості наших взаємних намірів. Між нами йде відвертий діалог, можливо, не завжди афішований, щоб наш північно-східний сусід цим не скористався. І якщо ми, українці та поляки, відчуваємо небажання вести цей діалог чи не довіряємо своєму партнеру, своєму союзнику і своєму другу, то це означає, що в тій когнітивній війні, яка ведеться проти України та Польщі з боку росії, боротьбі за нашу свідомість противник уже досягає успіхів. Це впливає на думки, а внаслідок цього – і на поведінку», – наголосив експерт.
На його думку, тему Волині російська федерація досі вважає одним із найбільш вагомих наративів, який можна використати проти України. Тому, хоч говорити про трагічне минуле важко й боляче, мовчати не можна, адже тишу використовує ворог.
«Він заповнює замість нас інформаційний простір, який мали би формувати ми. Тож розмовляти про це просто необхідно», – висловив свою думку доповідач.
Шляхом діалогу про незагоєні рани Волині Анатолій Курносов вважає вшанування жертв і місць пам’яті, а також супутні дослідження і розгляд фактів, наскільки складними вони не були б. Украй важливою є дипломатія на рівні громадських організацій, експертних майданчиків, особистих контактів. На його думку, зустрічі, подібні круглому столу, необхідні.
Експерт закликав обидві сторони діалогу до виваженості і прагнення зрозуміти емоції другої сторони. «Ми не повинні стати заручниками історії минулого при творенні історії майбутнього. Вважаю, що діалогу самих лише істориків недостатньо, діалог повинен бути багатовимірним», – резюмував він.
На практичних пропозиціях зосередив свій виступ дослідник польської спадщини в Україні та журналіст Дмитро Антонюк: «Є вже прецедент, а саме дозвіл на ексгумацію у Пузниках на Тернопіллі, наданий фундації «Свобода і демократія». Позаяк теперішній круглий стіл відбувається під патронатом Волинської обласної військової адміністрації, звертаюся до її представників, щоб навіть попри те, що зараз в Україні триває воєнний стан і скрізь небезпека, вони проявили відкритість і спробували надати дозвіл на проведення ексгумацій на території Волинської області. Такі ексгумації можна робити спільно, бо якраз це може нас, українців і поляків, зблизити. Це теж допоможе зменшити кількість негативу з обох сторін, який ллється і буде литися ще більше з наближенням цієї сумної річниці».
Уже навіть саме тільки висловлення бажання українців співпрацювати в питанні ексгумацій може принести багато користі для обох народів, переконаний Дмитро Антонюк. «Я, як кореспондент польського радіо «Wnet», був би одним із перших, хто оприлюднював би це у прямих ефірах і всюди де можливо», – продовжив він.
«Ініціативи на місцях звичайних українців, як-от прибирання польських цвинтарів і місць пам’яті, теж надзвичайно важливі й корисні в нашій спільній польсько-українській справі. Це надзвичайно актуально зараз, коли спочатку через пандемію, а тепер через війну поляки не мають змоги прибирати такі кладовища. Потрібно, щоб таких ініціатив було більше, їх треба підтримувати, бо таких місць на Волині дуже-дуже багато», – наголосив у своїй доповіді Дмитро Антонюк.
Докторка історичних наук, професорка Оксана Каліщук із ВНУ імені Лесі Українки, авторка численних публікацій про українсько-польське протистояння в роки Другої світової війни та політику пам’яті, вважає, що повномасштабне російське вторгнення дало певний шанс для вирішення історичних суперечок і війн пам’ятей між Польщею та Україною, адже воно створило абсолютно нову реальність: «Спочатку навіть виникла думка, що ця війна відсуне тему протистояння часів Другої світової війни. Проте це ілюзія, і на те є причини. По-перше, в Польщі є частина суспільства – малочисельна, але дуже голосна, – яка ніколи не дозволить зрушити цю тему. По-друге, у 2016 р. [у Польщі] дата 11 липня стала державною. Тому нам у пошуку шляхів варто усвідомлювати, що ця тема за жодних обставин не зникне».
На думку науковиці, тема має щонайменше три виміри – академічний, політичний і суспільний. І в кожному з них є свої проблеми. У науковому аспекті, попри всі спільні польсько-українські напрацювання, і досі залишаються питання, на які навіть фахівці не здатні дати однозначної відповіді. Наступна перепона теж досить очевидна, адже завжди існуватимуть політичні сили, які намагатимуться використати цю тему у своїх інтересах.
За словами науковиці, суспільний діалог складається з офіційної, тобто державної, складової та міжособистісної. «Треба усвідомлювати, що на жодному з цих рівнів ми не дійдемо до однієї спільної думки. Тому, на мою думку, потрібно іти в наступному напрямку. Перше: обговорювати й максимально розробляти ті теми, ті аспекти, які не викликають дискусій. Наприклад, теми порятунку українців поляками і поляків українцями. Наступне: як впливали на польсько-українські взаємини головні гравці, тобто СРСР і Третій Рейх», – прокоментувала дослідниця.
Іще вона вважає, що діалог можливий лише на паритетних засадах. На її думку, в жодному випадку не може бути так, щоб за підтримку в цій війні Україна йшла на поступки в історичних питаннях, це має бути розмова рівного з рівним: «Нам треба погодитися на право кожної сторони мати своє бачення спірних моментів і не шукати спільних точок, бо ці пошуки на сьогодні навряд чи щось дадуть. Але пошуки мають бути спільними: спільні конференції, спільні ексгумації».
Також Оксана Каліщук впевнена, що для ведення такого рівноправного діалогу Україні необхідно перевести проблематику Волині’43 із регіонального на загальнодержавний рівень, а також шукати нових шляхів ведення діалогу.
«Формулювання «Прощаємо і просимо прощення» в нашому випадку не спрацювало. Потрібні нові підходи. Ми повинні виходити з тези, що кожен народ має право на свою правду, на своє бачення подій», – підсумувала свій виступ науковиця.
Доктор історичних наук, професор Микола Литвин зі львівського Центру досліджень українсько-польських відносин Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України так описав джерело польсько-українського конфлікту: «Погоджуся, що до Другої світової війни на Волині та Галичині не було вираженого етно-соціального чи міжнаціонального польсько-українського протистояння. Місцеві поляки та українці жили у злагоді. Градус напруження у взаєминах підняли колоністи-осадники, які отримали чималі розпарцельовані земельні наділи, на які претендували місцеві зубожілі селяни. Наступний фактор – політика перших совєтів, яка супроводилася масовими істеричними кампаніями проти поляків, яких всіма доступними методами зображували споконвічними ворогами українців».
Причому, як зауважив доповідач, репресії були скеровані проти обох народів приблизно в однаковій мірі. Як приклад він навів цифри з дослідження Миколи Кучерепи, який виступив на круглому столі пізніше. За цими даними, в 1939–1941 рр. були репресовані близько 21 тис. поляків і близько 20 тис. українців. Криваві масові злочини стали повсякденністю: відступаючи, совєти розстріляли близько 20 тис. осіб, а невдовзі вже німці знищили близько 200 тис. євреїв.
«Відповідальність за масові вбивства на початку Другої світової війни несуть обидва режими, нацистський і сталінський. Нацистська влада не зуміла попередити і нейтралізувати українсько-польське військове протистояння. Згідно з міжнародним правом, саме вона несе відповідальність за безвладдя і безконтрольність на Холмщині, Волині та Галичині», – вважає Микола Литвин.
За його словами, нацистські й радянські чинники нерідко ставали каталізаторами українсько-польського протистояння, а міжнаціональний чинник у ньому був мінімальний. Також він виокремив соціальний фактор (боротьбу за землю, протистояння з осадниками) і політичний (боротьбу обох партизанських формувань за відновлення незалежності та за включення до своєї держави земель між Сяном, Бугом і Збручем).
Учений констатував: обидва проводи (з польського боку – командування Армії Крайової та представники еміграційного уряду в Лондоні, з українського – провід ОУН і командування УПА) не зуміли домовитися, хоча впродовж усієї війни між ними вівся діалог. Цю тему висвітлив його колега Андрій Боляновський у своєму дослідженні.
Професор звернув увагу теж на асоціальний чинник, адже, за його словами, до грабежів, убивств і погромів долучилося з обох сторін чимало кримінальних елементів.
«Я не думаю, що кожен із нас повинен нині щоразу каятися в злочинах нібито українців та України, які в той час не були суб’єктами, а, власне, були об’єктами трагедії. Юридичну відповідальність несуть у першу чергу організатори тієї війни. Водночас ми схвалюємо слова про каяття, публічне перепрошення», – сказав професор.
На завершення виступу він подякував Польщі та полякам за всебічну неоціненну допомогу, яку Україна отримала в перші дні війни і продовжує отримувати досі.
«Воєнні злочини не мають виправдання, незалежно від того, хто їх не вчинив би. Саме така логіка має бути присутня в наших оцінках. Але варто теж усвідомлювати, що роль історичної пам’яті в суспільствах нашого Балто-Чорноморського регіону різна. Говорити про історичну пам’ять, не сформувавши власні національні інтереси, – це все одно, що в наші українські олешківські піски переносити воду Дніпра чи Сяну», – вважає Євген Магда, директор Інституту світової політики.
«Дозволю собі припустити, що польську сторону не цікавить кількість жертв. Спільна трагедія консолідує націю. І говорити про верифікацію цифр і про ексгумацію як можливість жесту доброї волі потрібно, тому що допуск польського Інституту національної пам’яті, державного органу з фактично правоохоронними функціями, на власну українську територію матиме очевидні питання до суб’єктності української держави. І в Кремлі на це відреагують дуже швидко», – продовжив аналітик.
«Ми не можемо й не будемо судити мертвих, ми маємо дати гуманістичні оцінки історичним подіям, які відбулися. Але боротьба з ксенофобією і ненавистю – це сьогодні наша спільна відповідальність. Минула війна йшла за території, а нинішня – значною мірою за мізки. І Україна повинна викликати запит на новітній прометеїзм у Польщі й допомагати йому. Ось це може бути можливістю нашого діалогу», – підсумував свій виступ Євген Магда.
Професор Микола Кучерепа, очільник Центру українсько-польських досліджень ВНУ імені Лесі Українки, звернув увагу, що попри те, що діалог триває вже десятки років, помітних зрушень у ньому не спостерігається: науковці з обох країн реалізували багато цінних напрацювань, але так і не дійшли згоди щодо причин Волинської трагедії. При цьому, наголосив доповідач, волинське питання входить у набагато ширший контекст усіх територій, де спільно проживали українці та поляки: Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину.
На думку професора, корені конфлікту мають дуже давню історію, яка сягає XIV ст. Ще одним його джерелом міг стати досвід програної українцями польсько-української війни 1918–1919 рр., внаслідок чого Друга Річ Посполита в очах українців була однією з головних перешкод у побудові власної національної держави.
Наступним фактором, за його словами, стали неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, які позбавили українців власної державності. Ще однією з причин була національна політика міжвоєнної Польщі – країни, яка в другій половині 1930-х рр. стала авторитарною. В цьому контексті історик згадав пацифікацію і знищення церков на Холмщині. Це, на його думку, стало олією у вогонь при розгортанні польсько-українського конфлікту, який уміло підсичували і Третій Рейх, і СРСР.
«Ми часто випускаємо з-під уваги той момент, що і поляки, і українці в часи Другої світової війни стали бездержавними націями. Тому форми й методи визвольного руху диктували сильніші сторони, насамперед німецькі загарбники і радянські партизани. Упродовж усієї війни польські лідери не відмовилися від великодержавницьких претензій на українські етнічні землі. На нашу думку, саме така позиція поляків, а не радикальний націоналізм ОУН бандерівців і керованої ними УПА, стали головною причиною збройних акцій проти польського населення в 1943–1944 рр. Своє значення мав також деморалізуючий вплив війни, коли була забута заповідь „Не вбий”», – вважає Микола Кучерепа.
Він зазначив: конфлікт був двостороннім, адже гинули і українці, і поляки, а також обидві сторони як оборонялися, так і нападали.
«Нам потрібно засудити міжетнічний конфлікт, який призвів до Волинської трагедії, та висловити співчуття родинам загиблих у роки Другої світової війни. Запропонований Папою Йоаном Павлом ІІ принцип «Пробачаємо і просимо пробачення» залишається актуальним, але це має бути вибачення з обох сторін, адже кривд зазнали обидві сторони», – закликав доповідач.
Велику зацікавленість учасників столу викликав виступ Юрія Казмірука, будівничого пам’ятника у Павлівці, який у 2003 р. був заступником голови Волинської обласної державної адміністрації. Він розповів про процес спорудження пам’ятного знаку, поділився документами, які зберіг з того часу. Нагадаємо, пам’ятник польсько-українського примирення відкрили в 2003 р., у 60-ті роковини Волинську злочину, президенти Леонід Кучма та Олександр Квасневський.
«Мені довелося на практиці втілювати ідеї і пропозиції, які проголошуєте ви, науковці й публіцисти. Це було дуже й дуже непросто: я зіткнувся з приземленими реаліями. Потрібно було узгоджувати буквально кожен крок, але співпраця була дуже ефективною», – розповів Юрій Казмірук.
Він зазначив, що коли порівнює ті часи із сучасністю, йому здається, що динаміка взаємовідносин між поляками та українцями в деяких моментах стала негативною і що варто було би зберегти дружні відносини. «І ще мені хотілося би, щоб на цій нашій зустрічі були присутні органи представницької влади», – сказав він.
Невдовзі ми плануємо зустрітися з Юрієм Казміруком, аби він детальніше розповів про цей важливий і водночас маловідомий факт українсько-польської співпраці.
Останнім доповідав голова ГО «Спадщина майбутнього» Юрій Кресак, один із головних організаторів заходу. Він зазначив, що набагато швидше й ефективніше дійти спільної думки зможуть не історики обох країн, а чиновники і бізнесмени. Потрібно шукати практичні кроки, можливо не глобальні, а невеликі, проте ефективні. «Пропоную включитися саме професіоналам. Мені дуже імпонує теза про залучення фахових археологів і криміналістів, адже як тільки буде дозвіл на проведення ексгумацій, це одразу ж захоче використати третя сторона. Натомість документування результатів розкопок унеможливить маніпуляції», – наголосив доповідач.
Також Юрій Кресак розповів про гарну практику, яка вже існує на місцях, коли польські громади в Польщі доглядають за українськими кладовищами, а українські в Україні – за польськими. «Такі ініціативи потрібно підтримувати і плекати», – вважає він.
Міркування Юрія Кресака про документування поховань фахівцями викликала гарячу дискусію щодо підрахунку кількості жертв. Однією з пропозицій було взагалі не карбувати на пам’ятниках цифр. «Шляхом ексгумації встановити кількість жертв неможливо», – заявила Оксана Каліщук, яку підтримали інші історики. Крім того, присутні зазначили, що в Україні немає потрібної кількості фахівців, криміналістів і антропологів.
Далі обговорювали проблему політизації написів на пам’ятниках. Учасники дискусії звернули увагу на те, що встановлення пам’ятників регулюється відповідними нормативними документами і тут недоречні власні ініціативи. Євген Магда теж висвітлив конкретні розв’язання, які застосовують у країнах Західної Європи та у США.
Узгоджений текст резолюції, прийнятої учасниками круглого столу, організатори оприлюднять найближчим часом.
Текст і фото: Анатолій Оліх
