Луцьк був останнім містом на мапі літературного туру Україною Андрія Любки, що відбувся в рамках презентації книжки «Спати з жінками». Із нашого міста автор поїхав до Польщі, де нині навчається. В останній день березня Андрій Любка та представниці громадської ініціативи «стендаЛь», котрі організували зустріч з ним у Луцьку, були гостями «Волинського монітора».

– Андрію, ким Ти є в житті?

– Дивлячись на мапу історичної Речі Посполитої «від моря до моря», яка висить у вас у редакції, в приміщенні Товариства польської культури ім. Еви Фелінської, якось гостро відчув себе центрально-європейцем. Я народився в Ризі, біля Балтійського моря, дитинство провів на українсько-мадярсько-румунському пограниччі на Закарпатті, у Виноградові. Потім кілька років проживав у Мукачеві, Ужгороді, Києві та Варшаві. Ця географічна легкість, можливість жити в різних точках світу, ця прикордонність на перетині культур і традицій формує світогляд і диктує літературну призму.

– Пограниччя – це неспокій. Утікаєш від себе, шукаєш себе і своє місце у світі?

– У маленькому провінційному Виноградові народився відомий композитор Бела Барток. Після свого першого концерту «з оваціями», котрий відбувся в місцевій гімназії, за рекомендацією та зі стипендією директора у свої 11 років він вирушив у широкий світ до далекої Братислави і більше ніколи назад не повернувся. У цьому факті прослідковую долю і місію типового центрально-європейця. Я бачу своє місце власне у просторі цієї європейської мапи. На відміну від «совкової комуналки», європейський простір оберігає і шанує індивідуальність людини та її приватний світ.

– Яка ґенеза ідеї книги «Спати з жінками»?

– Це книжка есеїв та роздумів про нашу екзистенцію і про нас самих, про наше внутрішнє християнство та язичництво. Це своєрідне продовження пошуків європейської системи координат. Основною метафорою книжки є інфінітив «спати». Люди у сні стають справжніми, скидаючи різного ґатунку маски, одягнуті вдень. Спати поряд із жінкою – це символічний прояв довіри і допуску до взаємної приватності. Мій герой, коли їде зі Львова із трьома жінками в одному купе нічного потяга сполученням Київ-Ужгород, вимушений порушити їхнє жіноче таїнство сну. Тіснота замкненого простору купе, яке символізує «радянську неприбрану комуналку» і в якому змушені перебувати подорожуючі, стає своєрідним ідейно-етичним випробовуванням у цій делікатній ситуації для нашого героя. Але про це і про все інше, далі в моїй книжці…

– Основною з моїх тез є те, що Українська Радянська Соціалістична Республіка – це тотальна фікція. Брехня, що це українська, що радянська і соціалістична, що республіка. Колись ця держава абсурду і фальші мала закінчитись. Оця політична форма тривала до Майдану. І закінчилась.

– Майдан у Твоєму житті…

– Під час Помаранчевої революції, будучи першокурсником, керував в Ужгороді страйковим комітетом в університеті. Через два роки мене, як «людину з досвідом», запросив «Малади фронт» до Білорусі допомогти в організації наметового містечка, охороні майдану під час спротиву режиму Лукашенка. Думав, що це шанс для Білорусі, такий, який мала Україна у 2004 році. Арештували, відсидів в арешті 15 діб, вислали до України. У 18 років хотілось допомогти братам-білорусам у боротьбі за демократію, але також хотілось подорожувати і відкривати світ, засмакувати пригод, хотілось нового досвіду, писати і бути безпосереднім учасником революційних подій.

– Другий Майдан, маємо надію, буде вже останнім?

– Думаю, що крові більше не повинно бути. По ідеї, це не та кров, що мала бути пролитою. Мав би бути реалізований вірменський сценарій, за яким треба було розстріляти з автомата всю цю парламентську гидотну масу, що звикла робити політичний бізнес на революціях. Натомість лякає мене велика маса тотально пасивних людей в Україні. Цей баласт може затягнути нас у нову прірву політично-суспільного маразму. Революції потрібно доводити до кінця.

– Дім у Твоєму житті та інституція Родини…

– Звичайно, мама, сестра. Батько помер рано, важливою була метафізична постать діда, з яким я був найближчим. Пам’ятним для мене був момент, коли мені малому на дев’ятий день після Його смерті доручили спалити речі й одяг діда в металевій бочці на нашому обійсті. Цей сакральний для мене ритуал завершення матеріального свідоцтва людини я описав у своїй книжці «Спати з жінками». Мій дім, це там, де мої книжки, багато полиць із книжками. Дім, це місце, в якому мене люблять, це домашня територія, з якої я прагнув вирватися і почати в житті вирішувати за себе.

– Уявляєш себе, Андрія Любку, старим. І хто буде палити твої костюми і штани в металевій бочці?

– Наразі ще ні, ще не цілком уявляю свою старість. Але думаю, що з часом стану відлюдкуватим і закінчу своє життя десь у глибокій провінції.

– Думаю, що це буде за щастя, бо здихати у великій метрополії гидко і некомфортно.

– У цій моїй книжці є текст про смерть у великому місті.

– На закінчення розмови – рецепт побудови України від Андрія Любки. Яким має бути перший крок?

– Захотіти побудувати своє життя. Зрозуміти, що на цій вічно переораній історією землі найбільшою цінністю є людина. Нам бракує європейського індивідуалізму, щоб вирватись із нашої вічно брудної пострадянської комуналки.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК