У ніч з 18 на 19 лютого я повернувся до Польщі з Майдану в Луцьку – якраз під час ескалації подій у Києві та інших містах України. Цього вечора всі боялися реакції української влади. Минув цілий тиждень і раптом я подумав, що були вже десятки, а навіть сотні таких тижнів. І кожен із них був інший, кожен був переповнений емоціями.
Усе почалося зимового вечора 1986 року. Я слухав радіопередачу «Чотири чверті джазу». На завершення ведучий Ян «Пташин» Врублевський сказав: «Для вас грали Ганелін, Чекасин, Тарасов із СРСР з альбому «Con anima». Це була моя перша зустріч зі Сходом, якщо не згадувати того, що мого діда вислали в Сибір у 1940 році і він завжди казав, що серп та молот упадуть. Я не розумів цього до сьогодні.
Перший тиждень моєї життєвої пригоди з Україною почався влітку наступного року. Я поїхав сам до СРСР, до знайомого з України, з яким ми листувалися. Поїхав на запрошення, тоді інакше не можна було, через Білорусь, перетнувши кордон у Тересполі. Моя зустріч з Україною була магічна: я зупинився на пагорбі і був зачарований. Та тиша, простір і далекий горизонт були ніби знайомі, ніби я тут уже колись був. Це була любов з першого погляду.
Потім були наступні тижні та пізнавання України, нові знайомства та дружба, нові захоплення. З Юрком ми познайомилися завдяки музиці, а от із Валентином Ваколюком – завдяки любові до Харлей Девідсон та живопису. Ця дружба триває до сьогодні. Валентин – поляк, але й українець – людина, яка робить багато для того, щоб наші народи порозумілися. Адже нас об’єднує кілька століть історії та культури.
Я вже багато років спостерігаю за подіями в Україні: здобуття незалежності, події на Майдані у 2004 році та сучасні. Я бачу, що молоді та досвідчені люди втомилися від безробіття, корупції та відсутності перспектив на майбутнє. Знову багато з моїх співрозмовників сказали, що Польща – це приклад для них, що вони хочуть жити в нормальній демократичній країні: їздити закордон, навчатися, працювати, просто жити. Вони знають, що цей шлях складний та повний пожертв, але для них Європейський Союз – це єдиний шлях. Люди не хочуть жити в країні злочинців та безправності. Влада, яка не може подбати про своїх громадян і створити для них умови для спокійного розвитку, яка стріляє у своїх громадян, нічого не варта.
Я був на луцькому Майдані. Я бачив рішучість та ентузіазм старших та молодих людей, жінок та чоловіків. Із ними зустрівся Юрій Луценко, колишній міністр МВС в уряді Юлії Тимошенко. Він закликав людей до бойкоту, а міліцію застерігав, щоб не виконувала злочинних наказів. Усі переконані, що мають рацію, тому що немає шляхів до відступу: потрібно боротися до перемоги. На Майдані тріпотів польський прапор і я пишався, що Польща також тут присутня, що люди бачать у ній приклад. Від Володимира Бут-Гасаїма, одного з координаторів луцького Майдану, я отримав на згадку український прапор – звідти. Думаю, що він потрапить у гідне місце: спершу на виставку картин українських художників під назвою «Україна в Європі – мистецтво без кордонів», яка відбудеться в Польщі, там, де я живу, а потім у редакцію Південної видавничої офіцини в Яроціні.
У п’ятницю, 21 лютого, в багатьох польських вікнах загорілися свічки на знак солідарності з Україною, як під час воєнного стану. Тоді ми не думали, що Польща через кілька років здобуде незалежність. Я пишу цей текст, а все змінюється, як у калейдоскопі. В Україні народжується демократія та громадянське суспільство.
Ми з вами. І хай так буде!
Кшиштоф БЄРЛА,
Фото Олени СЕМЕНЮК і Мар’яни ПЕЧЕНЮК
