Стаття описує продовження бойових дій після битв за Дубно і Хорупань, про які йшлося в попередніх публікаціях «Волинського монітора», та розповідає про долю Польського цвинтаря біля села Кімната Кременецького району.
Про битви біля Дубна і Хорупані можна прочитати тут.
У полі за селом Кімната (раніше – Кімнатка, польська назва – Комнатка), поблизу Почаєва, здалеку видно хрест, а біля нього – кілька високих туй. Протягом 100 років місцеві називають це місце Польським цвинтарем. Тут знайшли спочинок 77 осіб – солдатів Війська Польського та армії Української Народної Республіки.
Ось перебіг подій, що розігралися 100 років тому на цих землях, які були театром бойових дій польсько-більшовицької війни.
Після дворазового здобуття Дубна і Хорупані підрозділи 18-ї піхотної дивізії 6-ї армії Війська Польського під натиском переважаючих сил 1-ї Кінної армії Будьонного рано вранці 20 липня 1920 р. залишили ці населені пункти. Відповідно до наказу штабу фронту потрібно було сконцентрувати війська під Бродами до наступних бойових операцій у волинсько-подільському регіоні. Саме туди більшовики направили Кінну армію.
На території від Дубна до Бродів діяли підрозділи, підпорядковані 18-й піхотній дивізії, підкріпленій 10-ю піхотною бригадою за участю 49-го, 18-го, 42-го піхотних полків і 145-го резервного піхотного полку та підрозділів української польової артилерії. Командувач 18-ї піхотної дивізії, генерал Францішек Крайовський після здачі Дубна та 36-годинного марш-кидку з рештками втомленого війська вранці 21 липня прибув до Радивилова, де стаціонував військовий полковий табір та дивізійний шпиталь. На солдатів нарешті очікував кількаденний відпочинок.
Того ж дня 10-та піхотна бригада разом із 105-м піхотним полком отримала наказ залишити Кременець та лінію Ікви і передислокуватися до Лідихова (18 км на південний схід від Бродів). 23 липня генерал Крайовський отримав рапорт командування 10-ї бригади піхоти: «105-й піхотний полк, як зв’язковий між 18-м та 10-м піхотними дивізіями, o 4.00 23 липня вирушив з однією батареєю з Лідихова в напрямку села Гряда. Дорогою в селі Валігури полк зіткнувся з підрозділом противника, що складався з 450 піхотинців та козачого ескадрону, який вдалося відкинути після тригодинного бою. Потім полк зайняв село Кімнатка, де об’єднався з лівофланговими підрозділами 10-ї піхотної бригади через 19-й піхотний полк. Під час подальшої атаки полк витіснив противника із Зеленої Комарівки. Однак близько 18.00 під час маршу до Підкаменя в полі поблизу Кімнатки зазнав на своєму лівому фланзі потужної атаки з боку кількох кавалерійських полків Червоної армії з двома бронеавтомобілями і був майже оточений». Тоді полягли 75 % особового складу полку. Решта полями дісталася до Почаєва, а пізніше, вже без сутичок із противником, до Підкаменя.
Це все, що відомо про полеглих 23 липня 1920 р. у полі біля Кімнатки.
«У наявній воєнній літературі не трапляються поняття «битва під Кімнаткою чи Сапановом». Це малі населені пункти, через які неодноразово перекидалися війська обох сторін. Ці бойові дії відомі під загальної назвою – битва під Бродами. Їх можна також назвати бойовими діями під Кременцем. У липні 1920 р. це була битва з елітними загонами кавалерії Семена Будьонного на фронті, що розтягнувся більше як на 100 км. Варто прямо сказати, що серед молодих польських сил почала ширитися деморалізація, оскільки вони були дуже виснажені боротьбою з таким небезпечним противником», – написав у листі до мене Яцек Мишковський, геральдист із Варшави, який передав мені публікації з описом бойових дій в околицях Кременця. Я отримала їх 10 років тому, коли у 90-ту річницю подій під Кімнаткою відбулося повторне освячення відновлених поховань на Польському цвинтарі.
Під час битви під Кімнаткою в полі працювали місцеві селяни, які стали свідками цієї події. Вони з жахом розповіли в селі про те, що побачили. Наступного дня мешканці Кімнатки прийшли на всіяне трупами поле битви. Вони викопали велику яму й поховали в ній тіла 72 польських солдатів та 5 українських артилеристів. Я не знаю, чи встановили тоді хрест, але збереглася інформація про те, що це місце вони обгородили і потім, проїжджаючи повз цю братську могилу, знімали кашкети. Невдовзі це місце почали називати Польським цвинтарем.
У міжвоєнний період Польща вшанувала своїх героїв. На цьому місці насипали три могили, встановили хрести, висадили дерева. Урочисте відкриття меморіалу, тобто Польського цвинтаря, яке відбулося у травні 1935 р., організували місцеві й повітові органи влади за участю представників командування 12-го полку подільських уланів із Білокриниці, викладачів та учнів Кременецького ліцею, місцевих шкіл та мешканців навколишніх сіл. Грав військовий духовий оркестр, звучали промови, учні декламували вірші. Цвинтар проіснував до початку Другої світової війни та приходу «визволителів». Занедбаний, він заростав бур’янами та тернами. Але місцеві й надалі називали це місце Польським цвинтарем.
Так виглядав Польський цвинтар під Кімнаткою у 2009 р.
Уже в незалежній Україні кременецькі поляки заснували Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Через якийсь час вони вирішили подбати про цвинтар під Кімнаткою. Влада на всіх місцевих рівнях підтримала цю ініціативу. У серпні 2009 р. група добровольців на чолі з тодішнім головою товариства Яном Морозюком приступила до роботи. Це було нелегке завдання. Об’єкт знаходиться далеко – 20 км від Кременця і 2 км від села, в чистому полі, далеко навіть від польової дороги. Доїзд, устаткування, матеріали – про все треба було подбати.
Тоді на допомогу прийшов (та ще й відіграв ключову роль у реалізації цього завдання) Михайло Страдомський – директор сільської школи, син поляка Яна Страдомського. Вантажівки, бульдозери, пісок, вода, їжа – все, що було потрібне бригаді «Самі свої» (так жартівливо ми називали групу осіб, що відновлювала Польський цвинтар), він профінансував за власний рахунок.
Група «Самі свої» – члени Товариства відродження польської культури iмені Юліуша Словацького у Кременці на чолі з Яном Морозюком (стоїть третій справа). 2010 р.
Загальну радість викликав віднайдений під час робіт фундамент братської могили. На ньому і був залитий бетонний цоколь. Роботи були завершені в червні 2010 р., a вже 1 серпня, спекотної неділі, у 90-ту річниці битви відбулося урочисте відкриття відновленого Польського цвинтаря, на якому було встановлено хрест-пам’ятник та дошки з написами польською й українською мовами: «На цьому місці спочивають солдати 18-ї дивізії Війська Польського та вояки Армії Української Народної Республіки, які полягли в липні 1920 р. у боях з Кінною армією Будьонного. Слава і честь їхній пам’яті. Вдячні співвітчизники. 2010 р.»
Хрест-пам’ятник на Польському цвинтарі під Кімнаткою
В урочистостях взяли участь понад 100 осіб: духовенство, представники сільської ради, Генерального консульства РП у Львові, журналісти, члени Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького у Кременці, кременецької римо-католицької парафії, українського товариства «Просвіта».
На Польському цвинтарі під Кімнаткою відправили заупокійне богослужіння. Могили освятили два священники, римо-католицький і православний: отці Владислав Іващак і Анатолій Довгалюк. Присутні виголошували промови. Несподіванкою для всіх став вірш, продекламований сивочолим чоловіком, – той самий вірш, який він, як учень місцевої школи, декламував у травні 1935 р. під час відкриття Польського цвинтаря. Перебіг усього заходу описало видання «Kurier Galicyjski».
Урочисте відкриття відновленого Польського цвинтаря під Кімнаткою.
1 серпня 2010 р.
Отці Владислав Іващак та Анатолій Довгалюк спільно відправляють заупокійне богослужіння
Із того часу минуло 10 років. Кожного року перед Днем спомину всіх померлих ми разом зі священником їдемо до Кімнатки на Польський цвинтар, а також до нашого доброго друга i добродія Михайла Страдомського, який досі опікується Польським цвинтарем, розташованим у чистому полі на місці боїв під Кімнаткою.
Члени Товариства відродження польської культури iмені Юліуша Словацького відвідують Польський цвинтар під Кімнаткою
Ядвіга ГУСЛАВСЬКА,
Кременець
Події 100-річної у статті описані за матеріалами книги «Pierwsza wojna polska: 1918 – 1920» (зведення для преси з Генерального штабу, Головної комендатури Війська Польського у Львові та Головного командування в Познані, опрацьовані капітаном Стефаном Помаранським, Варшава 1920 r.) та ІІ тому видання «Wojna polsko-bolszewicka. Kalendarium 1919–1920 r.» (Кошалін, 1990 р.).
