Саме такою була мета нещодавнього презентаційного турне Україною, у рамках якого представили переклад на українську мову книжки Войцеха Пестки «До побачення в пеклі. Кресовий апокаліпсис: Україна, Польща, Білорусь, Латвія».

Переклад, що вийшов друком у видавництві «Астролябія», здійснив львів'янин Андрій Павлишин. Ініціатором перекладу та організатором презентаційного дійства стало Генеральне консульство РП у Луцьку.

Завершальним етапом ряду презентацій праці Войцеха Пестки, проведених у Дрогобичі, Львові, Острозі та Рівному, стала представлень перекладу в Луцьку. Вона відбулася 10 жовтня у бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Того ж дня польському авторові була вручена Міжнародна літературна премія Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».

Войцех Пестка був зворушений тим, що йому випала честь бути причетним до імені великого Сковороди, адже світогляд мандрівного філософа йому дуже близький, а переслідування в часи соціалістичного режиму дозволяють і нашому сучасникові мріяти про те, щоб колись на його могилі з'явився відомий напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Подія викликала зацікавлення у колі істориків, літераторів, літературних критиків, політологів та суспільних діячів. Сприяла цьому незвичність обговорюваної тематики. Як писала авторка однієї з польськомовних рецензій на книгу «До побачення в пеклі» Божена Горська, «назва майже дантівська, а автора проводять по своєму пеклу оповідачі-провідники. Це також урожай довгої, по своїй суті самотньої, романтичної подорожі, яка виникла з почуття обов'язку сплати родинного боргу, а також з потреби серця – найважливішої, дуже особистої. Подорожі у часі і просторі, а, може, передусім, углиб себе».

Роботу над українським перекладом було розпочато два роки тому після пропозиції консула РП у Луцьку Кшиштофа Савіцького, зробленої Андрію Павлишину. Тема – нелегка, тож чимало перекладачів за цю справу братися не відважились. Андрію Павлишину не потрібно було багато часу для роздумів про прийняття нового завдання. Досвіду учневі перекладацької школи Григорія Кочура і Марії Габлевич, викладачеві УКУ у Львові, перекладачеві з англійської та польської мов теж вистачало. Не злякало його і неоднозначне сприйняття самого оригіналу в польському середовищі інтелектуалів.

А приводів до жвавої дискусії поляків навколо нового твору Войцеха Пестки, виданого у формі репортажів, у 2009 році було більш, ніж достатньо. Праві сили суспільства закликали до осуду і чіткого розподілу історичних постатей на два ідеологічні табори, натомість ліві говорили, що не варто торкатися цієї теми, бо вона може викликати нездоровий резонанс у суспільстві, а люди-свідки з часом відійдуть у вічність і проблематика сама втратить свою актуальність. Контроверсійний дух витав і в колі істориків, котрі звертали суспільну увагу на арифметику війни. Вони ставили запитання: чи взагалі так годиться писати про історію?

Вистачало і позитивних відгуків, як, скажімо, рецензія Марека Вєжбіцького у двомісячнику творчих середовищ «Люблін. Культура і суспільство», котрий писав: «Автор не обмежив свого дослідження виключно польськими долями. Він розмовляє також з українцями, євреями, білорусами, латвійцями. Таким чином, його творчі пошуки набувають універсального виміру, тому що їх лейтмотивом стає доля особистості в тоталітарній системі, незалежно від національного чи культурного походження».

Войцех Пестка не мав на меті брати на себе функцію історика чи судді – він просто віддав шану звичайним людям різних національностей, мав відвагу глянути на історичне минуле їхніми очима, відчути їхній біль і донести його до сьогодення. Багатьох героїв репортажів уже немає серед живих, а їхнє слово живе і збуджує емоції та закликає до роздумів наших сучасників. Надія Артімова, одна з героїнь, була присутня на врученні нагороди Сковороди Войцехові Пестці. Їй минуло вже 90, тож зустріч була дуже зворушливою.

Хатинь під Мінськом, представлена у книзі очима одного з героїв, є прикладом маніпуляції свідомістю багатьох людей. Автор прагнув відновити символіку істинної Хатині, на основі орфоепії провів паралелі із подвійною трагедією Катиня. Метафоричність його мислення сягає углиб слова і перетворює історичний фактаж на справжню літературу. З цього приводу визначальним став виступ волинської поетеси Ніни Горик. Вона зазначила, що матеріал «бере в полон і змушує вести діалог з автором та із самим собою. Письменник-публіцист насторожує, змушує робити вибір». «У мене склалося враження, що я читала кіносценарії. За цими розповідями можна знімати фільми. Вибуховість слова, вправність художнього письма, яка стоїть за цією книжкою – ось основні риси письменницького стилю», – зазначила Ніна Горик. Письменниця подарувала польському гостеві збірку пісень про Волинь.

До дискусії долучилося студентське середовище Волині, яке ознайомилося із новим перекладом праці Войцеха Пестки за посередництвом активної співучасті в організації заходу Інституту Польщі. Студенти ділилися своїми враженнями, зізнаючись, що молодому читачеві такі теми важкі, зате дуже повчальні, а також цікавилися в автора, чи буде продовження цих репортажів, адже тема – невичерпна і книжка практично може вважатися незавершеною чи вартою продовження. Письменник не дав однозначної відповіді на останнє запитання, адже він, за своєю суттю, не схильний до контроверсій у суспільстві, тому закликав до взаємного діалогу, примирення та конструктивної розмови.

Із матеріалами праці в польській та українській версії можна буде познайомитися на сайті Інституту Польщі. Відгукуючись на прохання автора, перекладача та організаторів заходу, закликаємо до конструктивної дискусії.

Світлана СУХАРЄВА

фото KS