Я дуже уважно прочитала фейлетон Еви Маньковської, опублікований у номері «Волинського монітора» від 11 травня 2017 р. Прочитала, адже як вчителька польської мови, направлена до України організацією ORPEG, давно ставлю собі такі ж запитання.

«Наскільки вчителі та діячі, які працюють тут, у стані передати сучасний, живий образ Польщі та заохотити до його обговорення?» Вчителі, скеровані Центром розвитку польської освіти за кордоном (ORPEG), мають змогу передати «живий образ Польщі та заохотити до його обговорення», але… цей образ швидко змінюється. Те, що актуально сьогодні, цього тижня чи місяця, через тиждень, місяць, рік стане історією. Будуть інші новини, обговорюватимуться інші теми, щось інше цікавитиме громадську думку. Лише час, тобто історія, може поділити події на важливі та неважливі. Тому потрібно її знати хоча би поверхнево. І ще одна важлива річ: необхідно розуміти менталітет людей, яким демонструється «сучасний, живий образ Польщі». Формування її іміджу за допомогою альбому «Trójkąt Warszawski» («Варшавський трикутник») є такою ж нетактовністю, як використання у спілкуванні з українцями слова «zajebiście» (розм. чудово, надзвичайно), хоча в Польщі від нього вже ніхто не ніяковіє.

Те, що я написала вище, зовсім не означає, що розмова про сучасну Польщу не має сенсу і приречена на провал. Потрібно представляти мою країну цікаво й мудро, наприклад, організувавши цикл зустрічей під назвою «Bliżej Polski» («Ближче до Польщі»). Програма таких зустрічей, методи роботи, обсяг знань – це окрема й дуже масштабна тема, яка вимагає детального опрацювання. Адже внаслідок мовної схожості можна сформувати… фальшивий образ Польщі, тому що для українців «łóżko stojące na dywanie» (ліжко, що стоїть на килимі; польське слово «dywan», тобто килим, звучить подібно до українського «диван») – це такий же абсурд, як для поляка «шиномонтаж», розташований у гаражі (польською «szyna» – рейка). Таким чином ці зустрічі мали би адресуватися людям, які знають польську мову, а не тим, хто її лише вивчає.

Такі заходи можуть стати викликом для товариств польської культури в Україні, які на сьогодні є просто заповідниками. Польська література в них починається і закінчується на Конопницькій, хітами лишаються пісні «Czerwone jabłuszko» та «Jarzębino czerwona» (перша – облом, друга – совок), а впровадження будь-яких змін наштовхується на величезний опір голів товариств, який складно подолати. Ще раз підкреслюю – вчителі, делеговані ORPEG, чудово підготовлені до того, щоб проводити зустрічі, які просувають сучасну польську культуру, організовувати перегляди польських фільмів, спільні читання сучасної польської літератури чи дискусії про теперішню Польщу. Проблема полягає в тому що в «Угоді про делегування на роботу за кордоном» маємо запис про «виконання роботи для і під керівництвом закордонного роботодавця». Це означає, що ми є підлеглими голів товариств. А в «Профілі делегованого вчителя» ми читаємо, що він «є послом польської культури, літератури та освіти, а своєю діяльністю просуває, зокрема, найновіші досягнення у цих галузях». Якщо дозволить голова. А із викладанням польської мови на початковому рівні чудово справляються українські вчительки.

«Чи патріотичне виховання не стало обтяжливим обов’язком (…)». Питання про виховання польських патріотів в Україні – це нісенітниця. Я вчу (а отже, трохи виховую) молодих українців. Виховання їх польськими патріотами дорівнювало би спробі позбавити національної ідентичності, полонізувати цих дітей. Цього мені не дозволяє ані моя професійна етика, ані… історія мого народу. Наших предків германізували та русифікували, і я не буду розводитися на цю тему. Охоче би пригадала тут страйк польських дітей у Вжесьні, але хто зрозуміє?

Дійсно, частина дітей та молоді має польське походження і можна намагатися «надихнути їх на пошук і самостійне відкриття польськості», але знову виникає проблема: для молодої людини, що народилася і живе в Україні, бути українцем так само очевидно, як дихати повітрям, яким вона дихає. Роздуми на тему «хто я? ким були мої предки? звідки походить мій рід?» приходять у зрілому віці. Якщо вдома не говорять про польських предків, не розповідають родинних історій, якщо батьки не заохочують до «пошуку і самостійного відкриття польськості», вчитель повинен бути особливо обережним у заохоченні та надиханні, щоб не отримати протилежні до очікуваних наслідки.

Окреме питання – спосіб відзначення національних свят. «Свято» означає день, що є «винятковим, особливим, іншим, ніж решта», і, що найважливіше, цей день внесений до календаря та відзначається кожного року. Святкування 11 листопада та 3 травня мають свої традиції, а їхньою особливістю є виконання тих самих пісень та декламування тих самих віршів. Я також декламувала патріотичні вірші на урочистостях (хоча й із дещо інших нагод), мої доньки декламували віршик «Ким ти є», тепер його розповідає мій внук. Таким чином формується національна спільнота, тяглість традицій та історії. І доки в Рівному живуть поляки, які відчувають зв’язок із польським народом, ніхто не має права забирати в них ці свята. Вони повинні лишитися такими, як були. Так свята відзначають у Польщі, і те, що поляки також не розуміють слів «Nierząd naszych braci cisnął / Gnuśność w rękach króla spała», не заважає їм сприймати суть цих виняткових днів.

Барбара ВЛОДАРЧИК,
учителька, скерована організацією ORPEG

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ СТОСУНКИ: ДИКТАНТ-ШОУ «ПО-ПОЛЬСЬКЄМУ»