Головна вулиця старого Луцька від початку XX століття змінювала назву багаторазово.

Спочатку вона була Шосейною (Шосовою), адже її, стараннями Міністерства шляхів сполучення, чи не першою було вимощено бруківкою. Перед Першою світовою війною їй дали назву Імператора Миколи II; під час війни назвали Головною (Гауптштрассе); за часів Другої Речі Посполитої вулицю перейменували на Яґеллонську; з 1939-го вона носила ім'я Сталіна. У роки Другої світової війни на короткий час вулиці дали ім'я Тараса Шевченка, далі знову перейменували у Гауптштрассе (Головну); після війни – Сталіна; після розвінчання культу особи «вождя усіх народів» – Радянська; з початку 1990-х – Лесі Українки. Зміна назв суті не міняла – вулиця довгий час була головною у невеликому місті і пробігала, як у вірші Cаші Чорного –  «від банку до ринку».

Нині мало хто пам'ятає, що на тій вулиці стояло аж три (!) пам'ятники «батькові і вчителю» Сталіну.

Перший – якщо йти від ринку до банку (орієнтир давнього часу: мова йде про Центральний ринок і Національний банк, що на вулиці Градний узвіз) – перед будинком нинішнього шпиталю, ззаду і збоку від каплиці Іверської Богоматері, яку зруйнували на початку 1960-х, десь на тому місці, де нині пам'ятник Степанові Бойку.

Через якихось три-чотири сотні кроків – другий. Пам'ятник стояв у центрі міського скверу, який був на місці нинішнього Театрального майдану. Посередині скверу була велика кругла клумба, в центрі її до 1939 року на високому постаменті стояло погруддя Маршалка Речі Посполитої Юзефа Пілсудського.

Навскоси через вулицю, на краю закладеного в 1949 році скверу – ще один: Сталін і Ленін удвох сиділи на садовій лавочці. Як у тому вірші, який пам'ятає моє покоління: «Они сидят плечом к плечу, у них спокойный вид, и Сталин что-то Ильичу с улыбкой говорит...».

Так місцева (радянська) влада, не боячись переборщити, у 1949 році відзначила 70-річчя від дня народження Сталіна. Ніби через чотири роки по війні не було інших дірок, які можна було залатати тими грішми, що їх витратили на спорудження трьох бетонних бовдурів на якихось трьохстах метрах вулиці, хоча б і головної.

Перші два пам'ятники знесли раніше, після розвінчання культу особи Сталіна. Третій простояв довше. Його можна побачити і на фотознімках кінця 1950-х – початку 60-х років, які, ймовірно, є в сімейних альбомах багатьох лучан: Сталіна «охороняв» Ленін, культ якого не до кінця розвінчаний і досі. «Парочку» на лавочці прибрали, коли на місці колишнього скверика було зведено будівлю Центрального універмагу.

Погруддя Юзефа Пілсудського виринуло з небуття на початку 1980-х, коли Волинський краєзнавчий музей уже переїхав у приміщення, яке займає і нині. Під час суботника чи у Великодню суботу, чи перед черговою річницею народження Леніна до музею зателефонували і повідомили, що під час копання траншеї у дворі будинку обласної прокуратури виявили якийсь пам'ятник. Працівниця музею на таксі привезла до музею уже відчищене від землі погруддя, у якому впізнали Пілсудського, відлитого у бронзі у натуральну величину. Це й був, очевидно, той пам'ятник, що стояв у центральному сквері міста до 1939 року, а що то був справжній твір мистецтва, чудова паркова скульптура, підтвердили знавці.

Пілсудський пробув у музеї не повну добу – до приїзду з відрядження головного прокурора, який, дізнавшись про те, що відбулося напередодні, виніс вердикт: повернути скульптуру назад до прокуратури, адже зберігати в музеї Пілсудського, вирішив він, все одно, що зберігати Гітлера.

Хто на початку 1980-х став би сперечатися з обласним прокурором? Ми – не стали. Але уже понад два десятки літ не дають спокою запитання: куди поділи погруддя? де воно нині? чи знову закопали? чи здали як брухт кольорових металів? Залишається сподіватися, що хтось-таки про це знає.

Наталія ПУШКАР