20 серпня відкрито Молодіжний центр польсько-української співпраці у Костюхнівці.

У присутності посла Республіки Польща в Україні Хенрика Літвіна, Генерального консула РП у Луцьку Томаша Яніка, представників обласної та місцевої влади Польщі і України відремонтовану будівлю освятив єпископ Маркіян Трофим'як. Центр стане місцем зустрічей, співпраці, зближення польської та української молоді, надіємося, що також інших молодих людей, котрі захочуть сюди приїхати. Рушійною силою усієї справи є Ярослав Гурецький – старший інструктор Лодзької хоругви Союзу польських харцерів, уповноважений комендантки хоругви у справах Сходу, водночас протягом 14 років комендант харцерських таборів на Волині – в Костюхнівці.

– Пане Ярославе, чому саме Костюхнівка?
– Тому, що у цьому місці народжувалася польська незалежність. Після 123 років відсутності польської держави, всі три бригади польських легіонів були на фронті разом в одному місці і провели тут кілька важливих битв, найважливіша з яких відбулася у липні 1916 року під Костюхнівкою, де полягло 2,5 тис. легіонерів. Очевидно, що харцери повинні були до цього місця дістатися і про нього подбати. Ми тут також завдяки прекрасним людям із Костюхнівки, котрі написали до Польщі лист, інформуючи про те, що тут вже віддавна занедбується польське кладовище. Цей лист потрапив у руки одного вчителя із міста Згєж (Лодзьке воєводство) – Владислава Баранського, котрий, у свою чергу, шукаючи партнерів для порятунку кладовища, потрапив до харцерів. Швидке рішення, приїзд і частина серця уже залишилася тут.

– Як виглядало це кладовище 15 років тому?
– Місцева громада у Костюхнівці намагалася захистити його від знищення. На одній частині кладовища вже давно росте ліс. Натомість ліва частина вціліла, тільки надгробки були дуже знищені. Після першого року нашої роботи, а вперше ми приїхали сюди у 1997 році, перший табір відбувся у 1998 році, усі надгробки були відновлені, ми відтворили автентичний вигляд цього кладовища.

– Ви робили якісь нові надгробки?
– Так, повністю збереглися лише чотири надгробки, вони зараз на кладовищі, тобто один ряд збережено у давньому вигляді. Всі інші, на жаль, були вже настільки знищені, що неможливо було їх врятувати, тому ми привезли нові. Вага однієї такої плити 180 кг і це все молодь власними руками завантажила на транспорт і встановила. Виснажлива праця, але кладовище знову існує. Хочу підкреслити, що завдяки допомозі місцевої громади.

– Коли приєдналися пластуни?
– Мабуть, на третій або четвертий рік нашої діяльності. Одночасно із роботою на кладовищах швидко налагодилася співпраця з Маневицьким районом, слідом за ним приєдналися інші міста, а тепер – воєводство та область. Усьому сприяє і патронує виняткове місце, яким є Костюхнівка.

– 15 років – це ціле покоління.
– Так, робота триває постійно спокійним ритмом і надіюся, що ця співпраця триватиме і надалі. Три роки поспіль ми працювали разом у Каліші на могилах солдатів отамана Петлюри, справжнього союзника Пілсудського, які у 1919-1920 роках стали пліч-о-пліч із солдатами Пілсудського, як сьогодні харцери і пластуни стоять разом біля їхніх могил.

– Можна сказати, що солдатська кров була компенсована цією важкою роботою нинішніх поколінь, вона кличе до поєднання і дає нам натхнення до спільної діяльності.
– Думаю, що так. І виявляється, що молоді люди цікавляться історією, але також хочуть робити  нові кроки, хочуть дружити, хочуть поклонитися історії і там, де потрібно, відбудувати могили, поставити хрести, покласти вінки, запалити лампадку і пам'ятати. Дуже часто ми розмовляємо біля вогнища спільно з пластунами, молоддю з «Молодої Просвіти», з «Національного Альянсу».

– Чи всі теми біля цих вогнищ піднімаються, чи якихось уникаєте? Наприклад, чи порушуєте тему польсько-української конфронтації у 1943 році?
– Цю тему також порушуємо, хоч вона і не є основною темою наших зустрічей, бо всі ми розуміємо важкі сторінки історії, але наша мета – йти вперед, водночас пам'ятаючи історію.

– Коли з'явилася ідея створення інтеграційного центру?
– Тоді, коли приєдналися до нас українські молодіжні організації, почався обмін між партнерськими школами. Показали нам тоді цю будівлю на полі бою легіонів. У будинку містилася школа до 2004 чи 2005 року – до часу, коли влада прийняла рішення, що будинок аварійний, а тому небезпечний. Ми попросили, щоб цю будівлю передали нам, пізніше ми її реставрували. Сьогодні це місце зустрічі для молоді, але також ми хотіли би приймати тут гостей – наших майбутніх спонсорів, представників різних інституцій, які допомагатимуть утримувати цей центр, адже молодь за власні кошти не зможе цього зробити. У центрі можуть одночасно розміститися 50 осіб (розраховано згідно з кількістю місць в автобусі), які хотіли би провести тут трохи часу і залишити якісь кошти на діяльність центру.

– Для місцевої громади така інвестиція також є плюсом?
– Від самого початку ми звертали увагу на одну з вимог тендеру – фірма, яка цей тендер виграє, повинна працевлаштувати якийсь відсоток місцевих людей. Фірма „Shynaka”, яка виграла тендер, працевлаштовувала протягом усього часу виконання робіт до кількох десятків мешканців Костюхнівки. Осередок також прийматиме на роботу людей, наразі не можу сказати скільки, ми мусимо ще вивчити, якою буде потреба.

– Щороку з Костюхнівки до Варшави привозиться «Вогонь Незалежності». Це відроджений довоєнний ритуал чи створений вже Вами?
– Частково це довоєнний ритуал: перед війною відбувалася молодіжна естафета, шлях якої пролягав з Костюхнівки до Кракова, молодь несла вогонь з поля бою легіонів. Розповів нам про це вчитель зі Згєжа Владислав Баранський. Ми розмовляли про це біля вогнища і молодь одразу подала ідею відновити цей ритуал. У нинішньому році відбудеться вже одинадцята естафета. Вона в одну сторону проходить на автомобілях, потім приїздять сюди – до місця старту, у Костюхнівку. Тут відбувається урочисте богослужіння, яке проводить єпископ Маркіян Трофим'як. Молодь повертається до Польщі, але проїжджає через Волинь – їде до Кафедрального костелу Св. Петра і Павла у Луцьку, де передає вогонь місцевій громаді, консульству, єпископові. Відбувається богослужіння, благословення на дорогу і молодь вирушає до Польщі. Українська частина цієї естафети надзвичайно важлива і українська влада дає на це згоду. Це ще одне свідчення того, наскільки серйозно ми підходимо, як одна держава, так і друга, до своїх свят незалежності. Я хочу навести приклад наших таборів. Так складається, що наші табори відбуваються щороку тоді, коли святкується дата 24 серпня – День незалежності України. Звичайно, ми часто підкреслюємо те, що поляки першими визнали Україну. У цей день ми разом із пластунами співаємо гімн України, піднімаємо прапор України. «Слава героям!», – так вітаємо наших друзів-українців. Коли ми беремо тут «Вогонь Незалежності», вони також говорять: «Хай живе Польща!».

У ході урочистостей з нагоди Дня незалежності, які відбуваються у Варшаві, харцери у супроводі гарматних залпів та у присутності президента і представників органів державної влади марширують із «Вогнем Незалежності» до Могили невідомого солдата і перші складають цей вогонь, лише потім із квітами йде керівництво держави. Ведучий на площі говорить, що цей вогонь привозять харцери з Волині велосипедною естафетою.

– Можна сказати, що цей інтеграційний центр, який зараз повстає, – школа польсько-української дружби.
– Хай так буде! Є прекрасна ідея та діяльність, спрямована на дружбу.

– Багато людей допомагало? Я чув про допомогу з боку поліції, пожежників, дорожньої інспекції...
– Так, багато людей і багато інституцій нас підтримало. Слід згадати також про нині покійного міністра Анджея Пшевозьніка, котрий колись особисто патронував відновлення кладовищ, якими ми займалися. На відкритті інтеграційного центру була присутня воєвода Лодзького воєводства Йоланта Хелмінська, яка, у свою чергу, обійняла патронатом будівництво нашого центру. Був посол РП в Україні Хенрик Літвін. Автомобіль, яким ми їздимо, подарувала наша поліція, другий автомобіль подарували наші пожежники, ми живемо в наметах, які одержали від пожежників, є спонсори, котрі фінансують наше харчування.

– Здається, що є це посполитим рухом душ і сердець людей.
– Тішуся, що маємо багато батьків успіху. Дуже серйозно трактую також підтримку Сенату і те, що ми знайшли розуміння нашого задуму.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
Фото Володимира ХОМИЧА