«Це вже доля, а долю не обирають. Отож її приймають, яка вона вже є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас».В. Стус «Із таборового зошита»
Що може зробити людина, аби змінити свою долю? Усе життя втікати, шукати кращої? Якщо пощастить, то можливо й вдасться, та буває, що долю створюють ті ж самі люди для інших людей. Із такою «доленькою» не зробиш уже нічого, вона тебе не омине, не втечеш. Залізними лещатами обів’ється навколо шиї й душитиме, аж поки не затихне твій голос. А особливо, коли той голос аж надто «різав слух» якомусь бюрократу, чи то пак партійцю, як і сталося із невмирущим українським голосом Василя Стуса.
«Кожна історична драма завжди буде мати свого Христа, свого Юду, свого Пілата, який умиває руки, своїх апостолів, які перелякано відступають, а потім опам'ятовуються і підіймають учення свого Вчителя. Кожна драма відбувається саме так. І вона безкінечна». (Євген Сверстюк «Одвічний сценарій»).
У 1960-70 роках у таборах було не так вже й багато в’язнів – всього кілька тисяч. Для політичних існували спеціальні зони, де були й особливі умови. Першими поціновувачами поетичного хисту Стуса якраз і стали оті в’язні, що вивчали його поезію напам’ять. Й часто, дякуючи саме цьому, сьогодні ми можемо прочитати той чи інший твір автора, адже в таборах вилучали все, а особливо результати творчості. Для поета це було найгіршим – невідомість, адже у тих творах залишалася частина його душі, серця, крику, відчаю, бажання та надії врешті бути почутим. Та вірші вижили, адже «рукописи не горять», й дійшли до вух, а багатьом й до свідомості. Можливо запізно, не в той час, не з тією метою, та залишається надія на те, що вони будуть криком-пересторогою від помилок минулих поколінь.
Виснажений важкою працею, худорлявий, проте, не втратив ясної думки та єдиної мети – справедливості, рівності значення слова «людина» для кожного. Не маючи фізичних сил, залишався морально стійким, гордим, відкритим та глибоко переконаним у вірності своїх ідей. Напевно, навіть психіатри поставили б йому діагноз: «абсолютна чесність».
Він обіцяв у рядках своїх творів «Народе мій, до тебе я ще верну», проте довів, що «Докучило! Нема мені Вітчизни». Василь Стус ніколи не був відомим письменником серед українців, точніше, він ніколи не був сентиментальним співцем за визволення українського народу, яких ми так часто зустрічаємо у шкільній та університетській навчальних програмах. Вірші поета не вивчались. Пригадую: будучи школяркою, я не розуміла, не сприймала й не хотіла сприймати, адже вони не були пісенними, сльозливими, а відтак й легкими до вивчення, як то вірші Шевченка, Рильського, Тичини чи то інших співців народної творчості. «Стус — це опозиція. У тому числі — прекрасна опозиція нашій рідній сльозоточивій розмазаності, отій «сентиментальній розквашеності», яка загалом ще й досі вважається ознакою «солов'їно-калинової ментальності» (Юрій Андрухович).
Ще й сьогодні ті, хто раніше мав певні зв’язки із автором, неохоче у цьому зізнаються, адже «у страху очі великі». Навіть за поверхове знайомство із політв’язнем, можна було отримати в подарунок цілодобову, безкоштовну «охорону» у вигляді слідчих КДБ.
Пройшли роки, змінилась епоха, та стереотипи все ще залишились. Проте, з кожним роком ситуація змінюється. З’являються ті, хто вважає, чи то бере на себе відповідальність хизуватися тим, що у певний період свого життя знав цих борців за справедливість, зокрема і Стуса. Проте, де ж були ці «друзі», коли потрібно було трішки сміливості щоб встати і запитати «А чому ж не друкуються вірші Стуса?». Здається, що кожен, хто хоч трішки відчував себе однодумцем Василя, повинен був підтримати, й нести цю ідею визволення людського духу та справедливості. Кожен. А таких, певно, було багато. Та тільки переймались лише своєю окремою долею, усім було шкода свого життя. Та якби усі, хто так думав та й піднялися, то не вистачило б землі для таборів, не вистачило б тюрем, камер й катів. Та спромоглися на це одиниці, а серед них і Василь Стус ,– той, що залишається жити у серцях.
Катерина Мартиненко
