Дехто з нас вранці стає перед дзеркалом і на хвилину задумується, чи це ще він у власній шкірі і з власним обличчям чи вже тільки сума рішень минулих днів. Ніби все сходиться. Та сама зачіска. Часом та сама лисина. Ті ж самі очі, той самий злегка заспаний вираз обличчя. І тут раптом з’являється щось інше. У дзеркальному відображенні людина помічає певну зміну.

Добре, якщо вона її ще помічає. Бо цілковита катастрофа висить на волосині, якщо нічого поганого вона не бачить. І тут йдеться не про чергову зморшку на чолі чи сиву волосину на скроні. Втратити обличчя дуже легко. Досить одного неправдивого речення, одного невеликого компромісу з власною совістю, однієї хвилинки, коли вигода виявляється важливішою за чесність, а дрібні інтереси стають вищими за порядність. У відображенні з’являється хтось, хто не до кінця нагадує ту людину, якою хотів би бути власник цього обличчя.

Ми живемо в часи, коли багато людей намагається зберегти обличчя за всяку ціну. Часом це полягає у вправному поясненні своїх помилок, іноді в елегантному мовчанні та вдаванні, що підводять зір, слух і пам’ять. Часом у вдаванні, що проблеми взагалі немає. Достатньо лише правильного тону, серйозного виразу обличчя та кількох слів, які нічого не означають, але добре звучать. Тоді людина може створити навколо себе ореол серйозності, розсудливості та глибоких знань. Однак дзеркало може бути нещадним. Воно не читає пресрелізів чи виправдань. Воно відображає те, що є насправді.

Найважчі хвилини – ті, коли потрібно подивитися правді в очі. Тоді раптом виявляється, що не можна все замести під килим. У голові виникають запитання, які, мабуть, ніхто не хоче собі ставити. Чи справді я вчинив чесно? Чи не сказав я щось лише тому, що мені було це зручно? Чи не відвів я погляд у той момент, коли мав би відреагувати? Чи брехня вже увійшла мені в кров?

Парадокс полягає в тому, що чим більше хтось намагається врятувати свій імідж, тим легше він може дати пляму. Бо люди, що там не казали би, мають цілком непоганий радар для виявлення неправди. Можна деякий час прикидатися, можна грати роль бездоганної людини. Такий собі правдомовний кристал, але рано чи пізно оточення помітить, що під ретельно підібраними словами ховається проста спроба уникнути відповідальності, і вигукне: «А король голий!»

Варто пам’ятати, що люди мають надзвичайний талант виправдовувати самих себе. Коли ми робимо помилку, завжди знайдеться якесь логічне пояснення. Обставини були важкими. Ситуація була неймовірно складною. Інші зробили би так само або й гірше. У такі моменти легко переконати себе, що все гаразд. Ми гідні люди й можемо тримати голову високо.

На щастя, десь глибоко всередині залишається тихий голос, який не дає спокою і примушує без фільтрів подивитися на себе в дзеркало. Відсутність огиди під час виконання цієї дії не пов’язана з досягненням стану досконалості. Люди – це не машини, запрограмовані на абсолютну досконалість. Ми робимо помилки: іноді – менші, іноді – більші.

Сходи починаються тоді, коли ми вдаємо, що нічого не сталося. Значно більше відваги вимагає щось абсолютно інше – здатність у відповідний момент вдарити себе у груди і сказати: «Так, я спартачив». Що цікаво, такий момент щирості діє як найкраща косметика для людського сумління. Замість тягаря сорому з’являється щось схоже на полегшення.

Раптом виявляється, що світ не завалився, а люди абсолютно не очікують від нас досконалості. Достатньо звичайної порядності. Тож погляд у дзеркало – це по суті щоденний іспит для характеру. Йдеться не про грандіозні жести чи драматичні рішення. Найчастіше вирішальними є дрібниці: чи скажемо ми правду, коли було б легше збрехати; чи визнаємо ми помилку, коли зручніше було б промовчати; чи поводимося ми гідно, коли ніхто не дивиться.

Бо зрештою мистецтво зберегти обличчя не полягає в ідеальному іміджі. Йдеться не про те, щоб завжди добре виглядати в очах інших. Справжнє мистецтво полягає в чомусь набагато важчому. В тому, щоб не соромитися власного відображення перед одним із найсуворіших суддів. Воно не аплодує, не коментує, не вручає нагород. Воно просто показує правду.

А якщо якогось дня ми станемо перед ним спокійно й подумаємо: «Було неідеально, але принаймні намагався бути порядним», то це означає, що нам вдалося зробити щось дійсно непросте. Нам вдалося зберегти обличчя.

***

Зберегти обличчя (zachowanie twarzy) – моральна позиція, яка дозволяє зберегти пошану інших, означає також гідну поведінку у важкій ситуації.

Висіти на волосині (wisieć na włosku) означає, що щось перебуває дуже близько і, ймовірно, ось-ось станеться або хтось перебуває у великій небезпеці.

Подивитися правді в очі (spojrzeć prawdzie w oczy), тобто прийняти важкі, незручні або болісні факти, усвідомити їх, погодитися з ними.

Замітати що-небудь під килим (zamiatanie czegoś pod dywan) – приховувати клопітливу, ганебну або незручну справу замість того, щоб розв’язати її.

Дати пляму (dać plamę), тобто скомпрометувати себе, осмішитися, виставити дурнем.

Починаються сходи (zaczynają się schody) – на такий вираз ми можемо натрапити, коли починаються клопоти і ми стикаємося з великими труднощами.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG