У минулому році, застосовуючи метод «від хати до хати», польська і українська молодь опитувала ще живих свідків Волинської трагедії. Експедиція відбулася в рамках проекту «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943».

17 червня на історичному факультеті Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки відбулася презентація проекту «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943». Реалізацією проекту під патронатом Міністерства закордонних справ Республіки Польща займалося Товариство «Панорама культур».

Про деталі дослідження, проведеного в рамках проекту, присутнім розповіли координатор проекту Олександра Зіньчук та студенти історичного факультету Сергій Гладишук, Олександр Дахнюк і Олександр Кравчук. Під час презентації Олександра Зіньчук значну увагу присвятила книжці «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», яка з’явилася в результаті експедиції. Публікація була поділена на три мовні версії: польську, українську та англійську. У ній можна ознайомитися зі статтями істориків, діячів культури, журналістів, письменників, розповідями поляків і українців, навчальними матеріалами.

Розповіді були записані під час експедиції у Волинській та Рівненській областях. У ній взяли участь 20 студентів із Польщі та України. У різних селах їм вдалося зібрати понад 150 розповідей. Упродовж понад двох тижнів тривали польові дослідження. Студенти поділилися на підгрупи таким чином, щоб в одній групі були водночас і українці, і поляки. Разом вони знаходили найстарших мешканців або їхні сім’ї. Головним завданням, що стояло перед молодими дослідниками, було довідатися про українців, котрі рятували поляків, і про поляків, котрі рятували українців.

– Ми шукали не тільки тих, хто рятував. Щоб уникнути маніпуляцій, шукали різні контексти, – розповідала Олександра Зіньчук. – Хотіли підготувати громадську акцію, залучивши до неї молодих людей та ознайомивши їх із розповідями найстарших мешканців Волині та Люблінщини.

Перед експедицією відбулася серія майстер-класів і кілька семінарів, на яких молоді люди познайомилися. Вони мали лекції з історії та зустрічі з істориками як з польського боку, так і з українського. Було проведено також майстер-класи, що стосувалися усної історії, подано приклади ведення географічного інтерв’ю, розробки джерельних матеріалів, використання їх в популяризаторських цілях.

– Ми застосовували метод «від хати до хати», – казала Олександра Зіньчук. – Перед тим опрацювали питальник, з яким можна ознайомитися в книжці. У ньому наведено приклад, які запитання можна ставити. Кожна особа, з котрою розмовляли, могла розповідати інакше. Була підготовлена також заява. Ми просили, щоб опитувані після розмови поставили на ній підпис, щоб звукозапис розмови з ними можна було використати, наприклад, з освітньою метою. Дехто з них давав дозвіл використовувати цю історію, але без вказування імені та прізвища.

– У цій експедиції потрібно було враховувати різні обставини. Одні люди розповідають багато цікавого, але про факти рятування дуже мало. Є люди, котрі пускають на поріг, а є люди, котрі можуть зачинитися, не бажаючи спілкуватися, – розповідає учасник експедиції, студент СНУ ім. Лесі Українки Сергій Гладишук. – Найбільше мені запам’яталася історія жінки з Горохівського району, котру в 1943 році, коли вона мала приблизно два роки, було знайдено серед тіл розстріляних поляків. Українська родина, що не мала дітей, забрала її на виховання, по суті врятувавши. Нині – це звичайна українська сільська бабуся. Вона не знає, де народилася, з якого вона року. Польської мови ця жінка ніколи не чула. Розповіла, що українські батьки дуже її любили. Вона їм дуже вдячна, але хотіла би дізнатися, хто був справжніми її батьками. Проте сьогодні це зробити неможливо.

Крім розповідей українців, у рамках проекту збирали також розповіді мешканців Люблінщини. Є також записи розмов із поляками, котрі розповідають, хто з українців їх врятував.

У процесі реалізації проекту зібрано багато матеріалів, з якими можна ознайомитися на сайті Товариства «Панорама культур» (www.pk.org.pl, – ред.). І сайт, і електронна версія книжки, з якою всі охочі можуть ознайомитися на сайті, весь час доповнюються.

Як говорять учасники експедиції, головна її ідея полягала в тому, щоб знайти свідків, котрі ще живуть. На це вказує також назва проекту. Дійсно, ситуація із нашою пам’яттю, зі знаннями про трагічні події на Волині під час Другої світової війни не найкраща. До цього часу не з’явилася спільна польсько-українська комісія істориків, котра б об’єктивно дослідила Волинську трагедію. До нинішнього часу в українських школах на уроках історії ця тема знаходиться поза увагою вчителів і учнів. Немає її і в підручниках. На запитання про те, коли дізналися про Волинську трагедію, студенти, котрі брали участь в експедиції, дали наступні відповіді:

– Мій дідусь був очевидцем тих подій. Розповідав про них. Ставши студентом, я почав цим більше цікавитися, – розповів Сергій Гладишук. – Але загалом ситуація зі знанням про ці події серед студентів погана. Добре, якщо про це знають студенти-історики. А от, якщо запитати студентів з іншого факультету, то розумієш, що вони вперше про це чують.

Олександр Дахнюк зазначив, що про Волинську трагедію дізнався вже під час навчання в університеті.

Натомість Олександр Кравчук довідався про Волинську трагедію від своєї бабусі у досить юному віці.

– Мого прадіда і його сина, котрих поляки вже поставили, щоб розстрілювати, врятувала сусідка-полька. Вона побачила, що відбувається, прибігла і почала благати, щоб не розстрілювали сусідів. Вони, як сусіди, добре жили, допомагали один одному по господарству, – розповів Олександр. – Про Волинську трагедію я знав із дитинства. І, звичайно, дізнавався про ці події, коли вже почав навчання в університеті. У школі я про ці події не чув.

Наталя ДЕНИСЮК