79 років тому відбулася друга хвиля депортації поляків у Сибір. Про долю своєї родини, яка тоді мешкала у Станіславові, нам розповів Віктор Курцвайль із Англії. Він також надіслав редакції безцінні документи часу – рисунки батька, які ілюструють життя в засланні.

Нещодавно ми писали про те, що з редакцією зв’язалися родичі Стефанії Курцвайль – діячки польського підпілля в Дубні, розстріляної в Биківні 1941 р. Рідні шукали її, проте лише через 78 років після її смерті довідалися про те, що з нею сталося. Їх теж не оминула радянська репресивна машина – 13 квітня 1940 р. частину родини Курцвайлів вивезли в Сибір.

Віктор Курцвайль із Англії, син Збігнева Курцвайля (1920–2014 рр.), меншого брата Стефанії, під час листування з нами розповів про те, як депортували його рідних, які тоді проживали у Станіславові (нині Івано-Франківськ).

«Депортація відбулася вночі, близько 1.00. Російський офіцер постукав у двері і сказав, що вони мають 10 хвилин, щоб зібрати свої речі. Мій батько пам’ятав, як його мати плакала і, щойно вони зібрали все, що змогли, їм наказали піти. У мого тата була канарка. Коли вони виходили з дому, він відкрив вікно й випустив пташку з клітки. Останнім, що він запам’ятав, залишаючи дім, було те, як канарка билася в шибку, намагаючись повернутися в будинок», – написав Віктор Курцвайль.

Родину Курцвайлів разом з іншими поляками загнали в переповнені людьми вагони для худоби – без сидінь, освітлення, вікон, лише підлога, встелена соломою. У таких умовах вони їхали два тижні. Зупинялися тільки для того, щоб набрати воду.

У Сибіру їх помістили в невелику землянку, в центрі якої містилася велика піч. Усі спали навколо неї, щоб зігрітися. «Мій батько Збігнєв та його менший брат Вацлав змушені були працювати лісорубами. Вони також працювали на каменоломні, були погоничами. Через дефіцит вітамінів усі страждали від курячої сліпоти. Інколи було настільки холодно, що пилка не врізалася в дерево. Одного разу, коли вони гнали худобу, почався буран. Мій батько загубився, але вчепився в корову і тримався за неї, поки та не повернулася до стада. Іноді вони їздили на лісоповал, де їм доводилося ночувати просто неба. Увечері робили водянистий суп. Там було багато комарів, які зліталися на нього. Вони вмішували тих комарів у суп, щоби було більше м’яса!» – поділився Віктор Курцвайль.

Через два роки Збігнев разом із братом Вацлавом стали перед вибором: залишитися в Сибіру або приєднатися до Польської армії на Сході (Армія Андерса, – ред.). «Вибір мали тільки чоловіки, – зазначив Віктор Курцвайль. – Збігнев і Вацлав не хотіли залишати матір і сестер, але мати сказала їм: якщо вони не приєднаються до союзницьких сил, їх заберуть у радянську армію, а це ще гірше».

«Я знаю історію мого батька та Вацлава, але мені невідомо, як до кінця війни жила інша частина родини. Вони [Збігнев і Вацлав] більше ніколи не бачили своєї матері. Мати врешті-решт повернулася до Польщі й оселилася в Кракові. Одна із сестер, Данута, залишилася в Росії та вийшла заміж за росіянина. Мій батько не повернувся до Польщі, тому що завжди боявся, що його знову заарештують і депортують. Тільки в 1974 р. він отримав британське громадянство й відчув себе достатньо безпечно, щоб відвідати Польщу», – написав Віктор Курцвайль.

Збігнев Курцвайль любив малювати і своє перебування в Сибіру зобразив на сторінках блокнота в лінійку. Пожовклі сторінки цього безцінного документа часу його син Віктор Курцвайль відсканував і дозволив опублікувати у «Волинському моніторі». Завдяки рисункам можемо зрозуміти, як виглядало життя автора на засланні.

Важко уявити, що в ті жахливі хвилини, години, дні, коли людині раптом посеред ночі наказують залишити свій дім, заганяють у вагон для худоби й відправляють у невідоме, їй на думку могло прийти, що це все потрібно описати. Звичайно, ця потреба могла виникнути згодом, коли думки про рідний дім не давали спокою. Мабуть, так було й у Збігнева Курцвайля, коли він рисував червоноармійця з багнетом, жінку та дитину, котрих через кілька хвилин назавжди викинуть із їхнього дому. Ця жінка не знає, що на неї чекає. Вона одягнута невідповідно до умов депортації – модний капелюшок, сукня, туфлі. При ній ридикюль і невелика торбина з речами, які вона має право взяти в далеку подорож. На рисунку вказана дата, яка запам’яталася на все життя: «1940/IV/13».

Збігнев Курцвайль послідовно занотовував олівцем ті жахливі сцени, які перевернули життя його родини. Ось ми бачимо потяг, який везе їх у Сибір, землянку, в якій довелося жити, та вулицю, на якій вона знаходилася. На рисунку з вулицею теж подана дата: «1940 28/IV». Припускаємо, що в цей день Курцвайлі поселилися в цьому селі на засланні.

Далі бачимо, як автор працює на каменоломні, лісоповалі, гріється біля вогнища із кимось, хто розділив із ним недолю. На кількох рисунках зображено степ та випас худоби, а також складні погодні умови, в яких доводилося виживати засланцям.

Рисунки Збігнева Курцвайля – це наївна, щира й безпосередня розповідь від першої особи, без прикрас, про шлях, який йому довелося пройти. У цьому полягає їхня цінність.

Збігнев Курцвайль до останніх днів свого життя любив малювати. За кілька років до смерті, маючи під рукою вже не блокнот і олівець, а фарби, він зображав на своїх картинах життя на засланні, яке неможливо було стерти з пам’яті.

Наталя ДЕНИСЮК
Рисунки Збігнева Курцвайля редакції надав його син Віктор Курцвайль

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР І КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 5: МІЙ БАТЬКО ОЛЬГЕРД ВІРПША