У 1919 р. до Ковеля з польського міста Шиманова для порятунку бездомних дітей прибули сестри ордену Непорочного зачаття Діви Марії.
Дітей, які втратили батьків через воєнні дії, польські солдати знаходили в покинутих хатах і на полях. Дві черниці відразу відкрили в Ковелі ясла для малих дітей і притулок для бездомних дівчат. Сестра Марта (Казиміра Воловська) так писала про цей важкий час: «Дім, призначений для притулку Опікунською радою, був занедбаний та вимагав великих коштів і, крім голих стін, нічого в ньому не було. Жовніри з поля битви привозили нам сиріт, а каравани людських скелетів, що поверталися з Росії, заходили до нас. Стан цих людей був жахливий, ми їх рятували їжею та одягом… Допомагала нам американська місія Червоного Хреста на чолі з міс Лям».
Випускниці загальноосвітньої школи при кляшторі, 1938 р. Фото з особистого архіву авторки
Після чотирьох місяців перебування в Ковелі сестри переїхали до Мацеєва (нині смт Луків у Турійському районі Волинської області, – ред.) в більш пристосоване приміщення колишнього палацу Мйончинських. Власник палацу, Ксаверій Мйончинський, продав його в 1894 р. Милецькому духовному училищу, яке в 1915 р. евакуювалося до Катеринослава. Під час воєнних дій у приміщенні палацу розгорнули військовий шпиталь та розквартирували австро-угорські війська. Коли сестри-непорочниці прибули до Мацеєва, то побачили в палаці жахливу пустку. Вони підготували приміщення до прийому дітей.
Із самого початку діяльності цього притулку в ньому перебували 70 дітей, зокрема 17 немовлят. Оскільки в найближчій околиці не виявилося жодної корови, то американські організації стали постачати у притулок молочний концентрат.
Кляштор у Мацеєві (колишній палац Мйончинських). Автор фото – Пінхас Ліхтенштейн.
У першій половині 1920 р. Мацеїв захопили більшовики й сестрам-непорочницям довелося відходити до Польщі разом із дітворою. Українських дітей вони віддали під опіку місцевому священику. Загалом евакуювали 42 особи. Їхали вони в переповнених і відкритих вагонах до Шиманова, де знайшли притулок у станиці свого ордену. Через півроку сестри Марта й Ангела повернулися разом із дітьми до Мацеєва. Після закінчення радянсько-польської війни з ініціативи Польського білого хреста сестра Марта прийняла 100 польських сиріт, репатрійованих із Забайкалля. Ясла перенесли до Ковеля, а в будівлях палацу розмістили кляштор, де польська влада відкрила для дівчаток української та польської національностей дворічну, згодом чотирирічну, а пізніше семирічну жіночу школу.
Майже 20 років існувала в Мацеєві державна жіноча школа, яка носила ім’я Марцеліни Даровської, однієї із засновниць ордену Непорочного зачаття Діви Марії. Мацеївські дівчата навчанням були охоплені стовідсотково. Але були тут учениці не лише з Мацеєва, а й із навколишніх сіл: Сомина (Уляна Остапук, Марія Чиж), Новосілок (Оксана Дишлевська), Перевалів (Віра Садовська), Янівки (Марія Станьчук), Олеська (Ганна Вавриш), Біличів (Галина Журавель, Оксана Гапонюк, Ганна Бар’як, Катерина Гапонюк, Ніна Малюк, Люба Малюк), Сьомаків (Ольга Охрімович), Трублів (Єва Бушак), Почапів (Євгенія Куць). Також тут навчалися діти з різних куточків Польщі, здебільшого сироти. Вони постійно проживали у притулку, де перебували 70–80 дітей, котрих утримував Ковельський сеймик – він платив по 50 злотих щомісячно за дитину.
Учениці молодших класів загальноосвітньої школи при кляшторі. Фото з архіву Валентини Джигун.
Хоча в навколишніх селах функціонували хороші повшехні (загальні) школи, батьки все одно хотіли, щоб їхні доньки здобули освіту саме в Мацеєві. Дітям із навколишніх сіл доводилося мешкати на приватних квартирах. У сніжні та морозні зими батьки по черзі підвозили учениць, але здебільшого діти діставалися школи пішки.
У школі вивчали релігію, польську та українську мови, історію, географію, науку про природу, арифметику з геометрією, рисунок, спів, особисту гігієну та ручну працю.
Гімнастичний плац. Руханка. Викладач – Марія Новаковська. Фото з архіву Лариси Вакуліч.
Учителювали у школі виключно жінки, здебільшого польської національності. Сестра Вітольда викладала історію, сестра Августина – математику, а сестра Стефанія закінчила Познанський університет і мала диплом викладача історії. Марія Врублевська – вчителька музики, Новаковська – руханки (фізкультури), Яніна Пісович – гімнастики, Ядвіга Новіцька – ручної праці. Анеля Гавронська вела курс з облаштування та озеленення території. Теодора Банасінська (дівоче прізвище Ковальська), випускниця учительської семінарії в Мацеєві, викладала в молодших класах. Ще тут учителювали Марія Висоцька, Євгенія Пьотровська, Ельжбета-Марія Бернадська. Казиміра Тарнавська і Стефанія Сумажина були опікунками класів. Працювали у школі й українки: Євгенія та Галина Соколовські, доньки православного священика, настоятеля церкви Святої Параскеви Володимира Соколовського. Галина викладала Закон Божий або релігію, а Євгенія – українську мову, яка офіційно називалася єнзик рускі. Була у школі вчителька природознавства Євгенія Бобович, яка прибула в Мацеїв із Коломиї. Вчителі постійно вдосконалювали свою кваліфікацію, проходячи кількаденні курси у Ковелі, Рівному чи Бресті. Вони, зазвичай, проживали при школі, деякі мешкали на приватних квартирах.
Колишні учениці згадують, що найцікавішими предметами були географія, історія, природознавство. Гарно ілюстровані підручники вони купували в місцевих крамницях, а потім продавали молодшим ученицям. Додатково у школі вивчали домашнє господарювання, садівництво, крій, шиття та вишивання. Учениць-сиріт із притулку, згідно з їхніми зацікавленнями та здібностями, готували до професії няні, кухарки, кравчині чи садівниці. Уроки руханки проходили у гімнастичній залі під супровід фортепіано. Тут були облаштовані навчальні кабінети, найцікавішим із яких був кабінет природознавства з акваріумом, колекціями гірських порід та мінералів.
Усю господарську роботу у кляшторі виконували 35 сестер. Вони обробляли город, доглядали за парком, садом, тримали корів, птицю. За газоном та квітами доглядав Юзеф Борткевич, що мешкав разом із донькою Зосею в будиночку в парку.
Капеланами були Адам Жолкевський, Чеслав Потоцький, Францішек Корвін-Мілевський, Станіслав Кобилецький.
Каплиця у кляшторі. Фото з особистого архіву авторки
У навчальному закладі панувала сувора дисципліна. Учениці мали шкільну форму, повсякденну і святкову, а також спортивну, змінне взуття. «У нашому класі в кутку лежав мішок із горохом, на який ставили на коліна неслухняних учениць, але так карали дуже рідко. Здебільшого вчителька підходила до парти і наказувала учениці: «Лапу!» Потім лінійкою била по долоні, але було не дуже боляче. Обіди з дому ми носили в торбинках, а на перерві, перед тим, як їсти, всі мили руки й витирали їх особистим рушником. Рушники висіли рядочком біля стіни у класі, а під ними стояло наше взуття. Кожна учениця їла за своєю партою, а крихти збирала чергова й висипала у пташині годівниці, порозвішувані в парку», – пригадала Галина Полухтович (Журавель).
У неділю та святкові дні теж потрібно було йти до школи для того, щоб у супроводі вчителів вирушити на богослужіння. Галина Соколовська разом із ученицею старших класів Любою Полянською супроводжувала православних дівчат у церкву Святої Параскеви, а черниці – католичок до костелу Святих Анни та Станіслава. Щоранку перед заняттями учениці молилися біля скульптури Матері Божої або в каплиці.
У школі були телефонний та радіозв’язок, шкільна каса взаємодопомоги, працювали ігрові гуртки та розігрувалися лотереї. На Різдво завжди ставили вертеп. Усі діти отримували подарунки. Також святкували День матері та польські державні свята. Навесні вирушали до Адамівки, де разом із дітьми із сіл Зачернеччя та Паридуби просто в лісі ставили костюмовані вистави. Співорганізатором таких зустрічей був учитель Зачернецької школи Федір Місюк.
Учасники вистави «Ядвіга» в костюмах гномів. Фото з архіву Ігоря Силюка
Ольга Степанець (Рудинець), яка навчалася у школі села Відють (нині Відути), згадувала, як вони разом з учителем Яном Щерепою приїжджали на санях на Різдвяні свята до палацу. Діти ставали в чергу до віконця, де черниця видавала їм чай та пиріжок. Ученицям школи в Мацеєві вони відверто заздрили й називали їх «козами кляшторними». «Увечері мало відбутися свято Миколая. По мене та дівчаток, що жили в Сомині, повинні були приїхати батьки. Щоб ми не були голодні, до вечора нас приставили до заможних учениць. Я була в домі Лариси Ваврищук. На обід подали щавлевий борщ зі сметаною, вареники з вишнями, посмачені маслом, та компот із булочкою. Цей обід мені запам’ятався на все життя», – поділилася Уляна Павленко (Остапук).
Довідка: Уперше Луків згадується в письмових джерелах 1447 р., хоча поселення тут виникло набагато раніше. У 1557 р. на місці Лукова постало містечко Мацеїв, яке мало багато родовитих власників: Мацеєвських, Вишневецьких, Сапіг, Мйончинських. Завдяки покладам крейди та глини тут розвинулося виробництво черепиці, цегли, вапна, а мацеївська глиняна лялька була відома далеко за межами містечка. У 1946 р. містечку повернули древню назву.
Зоя ШЕВЧУК
P. S. від редакції: Стаття Зої Шевчук «Просвітницька діяльність сестер ордену Непорочного зачаття Діви Марії у Мацеєві (Лукові)» зайняла перше місце на конкурсі «Міжвоєнна Волинь» у категорії «Найкраща науково-популярна робота». Наступні дві її частини, присвячені діяльності в Мацеєві вчительської семінарії та жіночої гімназії.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
