Пропонуємо Вам другу частину спогадів Владислав Леховича, опрацьованих його внучкою Данутою Вєльгош. Після радянських таборів він потрапив до пункту формування Армії Андерса в Тоцькому, звідки в січні 1942 р. його відправили до Гузара (Узбекистан).

Виїзд із Тоцького до Гузара відбувся 25 січня 1942 р. – у 50-градусний мороз і досить сильний вітер. Їхали через Чкалов, Шалкар, Кизил-Орду, Самарканд, Каган. На таких великих віддалях була відчутна значна різниця температур.

Перший нічліг у Гузарі відбувся під дахом місцевого храму. Намети розбивали нашвидкуруч через дощову пору на підмоклій землі. Багато довелося потрудитися, аби усунути багнюку навколо наметів. Проблемою була питна вода. Підшкірна вода, яка там була, годилася для пиття тільки після кип’ятіння. Проте не всі цього дотримувалися, і невдовзі почали ширитися дизентерія і тиф. Тоді в Гузарі влаштували головний тифовий карантинний табір, забезпечений професійними лікарями і медсестрами. Проте дошкульно відчувалася нестача обладнання й ліків, у зв’язку із цим панувала велика смертність. Бували дні, коли сапери, які виконували обов’язки гробокопачів, не встигали копати могили.

За наказом майора Банашака, командира батальйону зв’язку, Владислав Лехович разом із капралом Яном Звєжом 4 лютого поїхав у Самарканд, аби привезти зв’язкове устаткування і заразом купити картоплі й насіння, щоби посадити їх біля табору, адже все вказувало на те, що перебувати там доведеться довго. На одній із вулиць Самарканда вони зустріли Фрідмана, єврея із Пшеворська, який до війни був кучером. Він перебував там разом із сім’єю, встиг трохи обжитися. Завдяки йому знайшли хорошу квартиру, місце, де можна було роздобути їжу, й дуже доброго провідника.

5 березня 1942 р. Владислава Леховича, згідно з наказом Організаційного центру армії, відрядили до запасного батальйону зв’язку, у школу підхорунжих піхотного запасу. 27 березня 1942 р., на заздрість товаришам, що залишилися в Гузарі, Лехович разом зі школою вирушив у дальшу мандрівку. У потягу, крім військових, їхали польський театр, частина Жіночої допоміжної служби, численне коло сімей військових та Школа юнаків (школа для хлопців-сиріт, створена при Армії Андерса, не стільки для навчання, як для порятунку від голоду та хвороб. Для дівчат створили Школу юнок, – ред.).

До станції Красноводськ прибули 29 березня 1942 р. Там, за день перед маршем до віддаленого за 5 км порту, всі пройшли дезінфекцію одягу й польову баню, влаштовану в залізничних вагонах. Отримали теж харчів на два дні. Пайок складався з банки тушонки, банки компоту й сухарів.

30 березня 1942 р. – посадка на корабель «Каганович», облаштований для перевезення людей. Коли корабель відчалював, на березі довго віддавав честь сумний із виду полковник. Тільки потім солдати довідалися, що це був полковник Берлінг. На кораблі була страшенна тиснява й жахливі санітарні умови. Падав дощ, дув вітер. Корабель сильно гойдало на хвилях, через це в багатьох непризвичаєних до хитавиці виникла морська хвороба.

Порт Пехлеві – це був інший світ. Одразу після того, як зійшли на берег, усі знову пройшли дезінфекцію, зі стрижкою включно, незалежно від військового звання, посади чи статі, як військові, так і цивільні. Старий одяг облили бензином і спалили. Поляків дуже добре прийняло цивільне населення. Бульвари, пальми, кипариси, квіти – все різнилося від того, що вони ще так недавно переживали в таборах і в’язницях.

У карантинний період відбувалися тренування й навчання. Однак не у всіх організм був достатньо міцний. Багато людей хворіли й помирали, видимий слід чого залишився на місцевому кладовищі у вигляді польських могил. Давали про себе знати виснаження, пережите довготривале недоїдання й важкі умови. Тимчасовими таборами керували англійці, але обслуговували їх індуські лікарі та медсестри. Вони дуже дбайливо опікувалися поляками, а ті теж сердечно до них ставилися.

У цьому ж тимчасовому таборі стався певний інцидент зі зберіганням продуктів польськими інтендантами, які із зекономлених продуктів створили запас на «чорний день». Це робили з благими намірами через те, що люди памʼятали голод, який ще недавно переживали. Коли про це дізналися англійці, то облили всі ці скарби бензином і спалили. В їхньому уявленні солдат повинен отримувати все вчасно і в потрібних кількостях, а інакше війну вести не можна.

4 квітня 1942 р. їх помістили на потужні вантажівки й відправили в Тегеран – столицю Персії. Школа підхорунжих, у якій навчався Владислав Лехович, дислокувалася в передмісті. Перси захоплювали, зачаровували своєю гостинністю та зичливістю у ставленні до поляків.

У гостинності персів Владислав Лехович мав нагоду переконатися особисто разом із братом Тадеушем 16 квітня 1942 р. Майже півдня вони їздили Тегераном й оглядали його пам’ятки. Водій, перський таксист, не тільки відмовився взяти належну йому плату, а й ще запросив їх до свого дому на розкішне частування.

Наступного дня, 17 квітня 1942 р., військо завантажилося у вагони. З ними прощався численний натовп жителів Тегерану. У багатьох солдатів на очах бриніли сльози. Справжньою причиною був не стільки жаль за гарним містом і його гостинними мешканцями, скільки те, що в подальшу дорогу пульманівські вагони буде тягнути локомотив із польськими знаками і орлом на тендері (спеціальний вантажний вагон, з’єднаний із паровозом, на якому перевозили вугілля). Їдучи цим потягом, вони відчували частинку далекої Батьківщини. Виринали, звісно, спогади про дім і думки про найрідніших.

Їхали в напрямку до Ахвазу. Вже на початку шляху почалася піщана буря, яка добряче всім допекла. В Ахвазі місце дислокації розташовувалося на значній відстані від міста. Пора року й безкрайній відкритий ландшафт ще більше погіршували наслідки поривів хамсину. На довершення – комахи: тропічні ґедзі, різноманітні мухи, тарантули, сороконіжки, скорпіони та, найстрашніші, чорні вдови.

Заняття потрібно було пристосовувати до умов – вони відбувалися із 6 до 10 години перед полуднем і з 16 до 18 після полудня. Під час перерв суворо заборонялося виходити з наметів. Попри спеку, духоту й усі ці великі незручності, не можна було купатися в річці Карун, оскільки в її водах містилася величезна кількість шкідливих мікроорганізмів. У випадку зараження все тіло вкривалося виразками, страждали внутрішні органи, а вслід за цим могла наступити навіть смерть, і то у великих муках.

Ахваз вабив принадами Сходу. У численних продавців та маленьких на перший погляд магазинчиках можна було дістати все, чого душа забажає. Недорого можна було посидіти в невеличких кав’ярнях.

Спека, не надто доброї якості вода, немиті фрукти викликали епідемію дизентерії. Підхопив її і Владислав Лехович. У таких випадках призначали активоване вугілля, але воно не дуже допомагало. Із дня на день ставало гірше, хворих більшало. Тоді польський лікар (на жаль, прізвище його втратилося) призначив дієту, яка складалася з кислого молока і пісної вареної картоплі. Англійські лікарі, які вважалися фахівцями в лікуванні проносів, із великою недовірою дивилися на його починання. Але цей метод виявився ефективним і хворі швидко ставали на ноги.

9 травня 1942 р. Владислав Лехович покинув Ахваз. Потягом вирушив у напрямку порту Бендер-Шахпур (зараз Бендер-Імам-Хомейні). Дорога різнилася від попередніх. Видно було рельєфи скелястої пустелі, а її жителі виглядали інакше, ніж у Центральній Персії. Чоловіки й жінки носили дивний сірий одяг, великі сережки у вухах і носі, мали татуювання й надрізи на чолі та щоках.

Солдатів повантажили на розкішний англійський корабель «Ліверпуль», пристосований для перевезення війська. Умови проживання й харчування були дуже хороші. Можна було вволю купатися. Корабель був захищений від авіанальотів загороджувальними аеростатами. Він був озброєний невеликими гарматами й кулеметам, а також ракетними установками. Все це обслуговували англійські екіпажі досвідчених морських вовків.

Як учні школи підхорунжих поляки мали бути зразковими у всьому. Треба були вчити статути, відвідувати лекції. Владислав Лехович згадував через багато років, що вони із заздрістю дивилися на товаришів, які в цей час могли вільно відпочивати, гуляти палубою чи навіть грати в карти.

21 травня 1942 р. Владислав Лехович був уже в Суеці. Солдатів після обіду повантажили в потяг, який рушив у північному напрямку. Так, як і в Персії, всі захоплювалися чудовими краєвидами, які пропливали за вікнами вагону. Вперше в житті Владислав бачив величезні кактуси й олеандри, що цвіли казковими кольорами, крислаті пальми, велетенські апельсинові та лимонні сади, арабів і арабок із глеками на головах. Увечері в Аль-Кантарі була переправа через канал, потім короткий відпочинок і ситна вечеря, згодом подальша подорож до Палестини.

Владислав Лехович. Знімок зроблено в Палестині 20 жовтня 1943 р.

Напис на зворотній стороні знімка

У ранкові години 22 травня 1942 р. доїхали до Реховот, звідти машинами 3-го батальйону карпатських стрільців школу підхорунжих привезли до містечка Барбара, де їх і роздислокували.

Цілодобова варта була необхідною з огляду на загрозу нападів арабських партизанів. Вони крали зброю, яка їм була потрібна для розбірок з євреями. Араби нічим не гребували, руйнували щойно змонтовані дорогі пристрої для доставки води, вирізали кількалітні апельсинові та лимонні сади, палили будинки й навіть убивали жителів. Зрештою, єврейські партизанські загони відплачували тією ж монетою.

Англійці спостерігали за цим усім, абсолютно не втручаючись і не займаючи жодної позиції. Поки справа не стосувалася їх, вони спокійно приймали таку ситуацію. Неймовірно велику ціну зброї засвідчує вже той факт, що араби навіть вирізали вартівників. З англійцями вони охоче укладали різного роду домовленості. Араби завжди охоче купували зброю, за будь-яку ціну, сплачуючи кожну суму або віддаючи своїх найкрасивіших дівчат.

Залагоджуючи службові справи в Реховоті, Владислав Лехович зустрів земляка Юзефа Обажановського з Міроціна, який сказав, що в карпатській бригаді служать також інші спільні знайомі: Болеслав Новаковський, Антоній Тишарський та Станіслав Пєчко з Гженски.

19 липня 1942 р. Владислав разом із товаришами поїхав по перепустці в Тель-Авів. Це було вже дуже сучасне єврейське місто. У магазинах, ресторанах і навіть на вулиці можна було порозумітися польською. Серед персоналу було багато осіб, що походили з Польщі, і було приємно й несподівано чути рідну мову.

1 серпня 1942 р. курси підхорунжих скінчилися. Молодших, кому було до тридцяти, відправили на подальше навчання. Старших скерували до військових частин, згідно зі спеціальністю. Владиславу Леховичу було вже 33 роки, тож він опинився у взводі зв’язку 3-ї бригади карпатських стрільців, яка дислокувалася на висоті Hill 69. Там він зустрів своїх однокласників зі Львова і свого начальника з дійсної служби в радіотелеграфічному полку. Вони допомогли без зайвих клопотів втягнутися у щоденний життєвий вир карпатської бригади.

Попри велику кількість занять, залишався ще час на те, аби відвідати святі місця. Із цією метою організовували спеціальні екскурсії з гідами, переважно військовими капеланами.

Владислав Лехович згадував потім, що він інакше уявляв цю Святу Землю. Неприємно вражала не лише його, але й усіх товаришів по службі жадібність людей, які опікувалися цими святими місцями, як християнського, так і мусульманського віросповідання. Вони за все вимагали платити і платити чимало як на тодішні ціни.

Під час чергового перебування в Єрусалимі Владислав Лехович натрапив на кілька єврейських сімей польського походження, які емігрували ще до війни. Вони сумували за Пшеворськом, дуже тужили за Польщею, яка була для них не тільки Вітчизною, а й матір’ю, адже там вони народилися. З новою дійсністю не звиклися, не все їм відповідало, було інше.

В одного з них, Герштена чи Герцмана, Лехович був на традиційному шабаті. Разом із дружиною той розповідав історію поневірянь, своїх і групи пшеворських емігрантів, у цій омріяній ними Вітчизні, до якої вони добровільно поїхали. Більшість із них не працювала за професією. Якщо були якісь фінансові заощадження, і то в доларах, то якось собі радили. Якщо грошей не мали, то працювали в кібуцах – свого роду виробничих спілках, де виконували роботу, яку їм доручали і на яку дозволяло здоров’я. Траплялося, що адвокати або лікарі, як-то Ландан чи Клейман, доглядали сад або розводили кролів. Сильніші працювали на землі – при тому, що механізація там була значно більш розвинута, ніж у той період в нашій частині Європи. Вони займалися закладанням і доглядом за лимонними та апельсиновими садами. Значна кількість чоловіків працювала на завантаженні-вивантаженні товарів і на досить розвиненому в євреїв, як на той час, автомобільному транспорті. У Яффі Владислав відвідав трохи старшого за нього віком Рудольфа Шульденфрея, також пшеворчанина, колишнього власника млина на Мокшанці.

Спогади Владислава Леховича опрацювала Данута Вєльгош

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ІЗ ПШЕВОРСЬКА ДО РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ