В одному з найбільших міст Сибіру, Красноярську, 4 січня 1938 р. Особлива нарада при НКВС засудила до смерті отця Броніслава Дуніна-Вонсовича. Вирок було виконано через два тижні, 18 січня.
На думку більшовиків, отець Броніслав Дунін-Вонсович належав до Сибірського відділення Польської військової організації. Це було абсурдним звинуваченням, оскільки з 1926 р. отця Броніслава неодноразово засуджували, він постійно перебував у тюрмах і таборах, тобто безперервно залишався під «наглядом» спецслужб. На додаток до цього, він хворів на туберкульоз і помирав від цієї, в його випадку, невиліковної хвороби.
Дуніни – один із найстаріших польських родів, який належав до гербу Лебідь. Родоначальником роду був Петро Влостовіц (бл. 1080–1153 рр.), палатин Болеслава Кривоустого. Високе становище забезпечили йому чисельність і потужність роду, члени якого вважали, що походять із Данії. Однак історики стверджують, що Дуніни – старий рід із Сілезії, який мав родинні зв’язки з династією П’ястів.
Броніслав Дунін-Вонсович народився 27 квітня 1898 р. у місцевості Старій Гуті, яку також називали Балевською або Полівською, в Житомирському повіті Волинської губернії (нині село Полівська Гута Володарсько-Волинського району Житомирської області) в сім’ї Валентина Дуніна-Вонсовича і Teoфіли-Дороти (у дівоцтві – Весельська). Крім Броніслава, у сім’ї було ще четверо синів, Леон-Лонгін, Францішек, Юзеф і Фелікс, та три дочки, Петронела, Марія і Христина. Онуки Леона-Лонгина, ймовірно, проживають десь у Нижній Сілезії: наявна інформація, що він помер у 1978 р. у місті Злоториї.
Броніслав закінчив початкову школу у Володарці, потім переїхав із батьками до Житомира. Там він закінчив чотирирічну гімназію і вступив до духовної семінарії. Коли в 1919 р. Житомир захопили більшовики, молодий семінарист лісами дістався до родинного дому. Церковні ієрархи мали задум евакуювати семінарію до Польщі, але не встигли його реалізувати. Прийняли рішення «пробиратися» до країни будь-якими можливими способами. У грудні 1919 р. Броніслав оминув російські пости на Волині та дістався до Oлики (нині Ківерцівський район Волинської області), яку контролювала польська армія. Через кілька місяців він зупинився в Гнєзні, де продовжив навчання в семінарії. Був висвячений у Луцьку в 1922 р.
Керівництво погодилося на його пастирську діяльність у радянській Україні, тому восени 1922 р. він перетнув польсько-радянський кордон у Корецькому повіті. Отця направили до тодішнього Ємільчинського району, у парафію в Михайлівці. У 1923 р. прелат Скальський перенаправив молодого священика до парафії в Макарові Київської області. Під опіку отця Броніслава потрапили прихожани довколишніх сіл, Бородянки, Кодри, Буди, Соболівки та Ірпіня. У 1925 р. його вперше оштрафували за хрещення дитини до її реєстрації в РАГСі.
29 травня 1926 р. отця заарештували слідчі Київського відділення НКВС. Його звинуватили в нав’язуванні польських поглядів, антирадянській агітації, незаконному перетині кордону і т. д. 140 прихожан із Соболівки та Буди Макарівського району направили листа в НКВС із проханням про звільнення ув’язненого, але безрезультатно. В документах не згадано про те, чому влада приділяла стільки уваги отцеві Дуніну-Вонсовичу. У серпні того ж року відбулося засідання в його справі за участю керівництва головного політичного управління НКВС радянської України. Отця визнали надзвичайно «небезпечним елементом» і засудили до трьох років ув’язнення в сибірських таборах. До рідних місць він ніколи не повернувся, до кінця життя відбуваючи наступні покарання у в’язницях і таборах Сибіру.
Перший вирок він відбував на Соловецьких островах. Залишився спомин отця Вінсента Ільгіна, опублікований у Любліні 2006 р. У ньому він описує свій арешт і згадує отця Броніслава, якого зустрів на Кондострові. Група священиків жила в маленькій кімнаті, де щоденно проводила богослужіння. Отець Броніслав працював санітаром у місцевій лікарні для венеричних хворих. Місцевий клімат щодня ослаблював здоров’я отця Дуніна: туди він приїхав уже тяжко хворим на туберкульоз. Із документів справи стає зрозуміло, що медична комісія в Києві не рекомендувала засилати його до таборів на Півночі через стан здоров’я. Це свідчить про те, що отець тяжко хворів, адже важко повірити в милосердя лікарів із НКВС. Трагічно закінчилася також спроба його сестри Марії врятувати брата. Після того, як вона надіслала кілька листів про хворобу Броніслава до НКВС, її арештували і вислали в Республіку Комі.
Після Соловецьких островів у 1929 р. отця Броніслава перевезли до Іркутська. Радянська влада дозволила йому оселитися тільки там, якнайдалі від родинного дому.
У 1931 р. в Іркутську органи НКВС знову заарештували священика. До 1933 р. він перебував у в’язниці Красноярська. У листі до делегації Червоного Хреста в Москві 1933 р. він писав: «Мене як поляка і католика піддають постійним незаслуженим репресіям і знущанням. Я відчуваю, що знаходжуся на межі фізичних та моральних сил, і єдине моє бажання – відпочити». З Іркутська його відправили до таборів на сході Сибіру.
У 1934 р. отець змушений був написати прохання про надання йому російського громадянства. Проте пізніше він надіслав лист, в якому просив скасувати заяву, мотивуючи це тим, що почувається поляком. В іншому листі, за травень 1934 р., він звернувся до головного управління НКВС із проханням звільнити його як громадянина Польщі для лікування туберкульозу на Батьківщині. Подібні листи до польських консульств надсилала також родина отця Дуніна. В архівах залишився лист його матері, в якому вона описувала тяжке становище сина. З таборів писала до радянської влади і сестра Марія, яка вірила, що брата вдасться врятувати.
Все це закінчилося черговим арештом у травні 1935 р. і звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі. Священика підозрювали в тому, що він був членом Польської військової організації в Сибіру. Процес тривав до червня 1936 р., після чого отця Броніслава знову засудили до 10 років позбавлення волі. Тоді отець Дунін уже помирав. Органи НКВС дозволили йому повернутися в Україну, де він повинен був закінчити своє життя під наглядом влади. Він зупинився в Житомирі. Проте через два тижні отримав наказ повернутися до Сибіру. НКВС не погодився, щоб отець Броніслав помирав на Батьківщині. У 1937 р. його знову арештували у справі Польської військової організації та засудили до смерті.
Ян МАТКОВСЬКИЙ
12 квітня 1936 р.
Волинь
Лист матері з проханням звільнити сина, ув’язненого на території СРСР
М. Дунін-Вонсович, мати отця Броніслава Дуніна-Вонсовича:
Катерино Павлівно! Я отримала від мого сина Броніслава Дуніна-Вонсовича лист, який мене вбиває. До сьогоднішнього дня він знаходиться в жахливих умовах в’язниці, незважаючи на відкритий туберкульоз. Ви знаєте становище мого сина, адже він десять років не виходить із в’язниць та заслань. Зі слів сина, його, як і раніше, звинувачують у перетині кордону та поширенні польської літератури. Але, наскільки я знаю, насправді він перетнув кордон в 1922 р., повертаючись після закінчення навчання в Польщі до своїх родичів, на Батьківщину. Він не приховував цього. Але тепер із якоїсь причини вчинок, який не мав тоді ніяких антирадянських тенденцій, класифікують як антидержавний акт, спрямований проти радянської влади та партії, що тягне за собою найвищу міру покарання. Як видно зі слів сина, він повністю усвідомив своє нетактовне порушення дисципліни, він іноді виконував обряди, але вчинків і дій, скерованих проти радянської влади, з його боку не було. До неї він був повністю лояльним. Настійно прошу Вас, беручи до уваги мої слова, звернутися від імені багатостраждальної матері як до польського консула, так і до НКВС та до Центральної виконавчої комісії, щоб йому при першій же можливості дозволили виїхати до Польщі, якщо тут, у СРСР, він не заслуговує на свободу. Туберкульоз, на який він захворів у страшних злиднях 10-річного заслання, катастрофічно скорочує дні його швидкоплинного життя. Допоможіть! Прошу Вас надіслати це прохання до польського консула, а також прошу повідомити, чи Ви отримали наші прохання, а в майбутньому – про результати мого звернення. Без суду, свідків і права…
Джерело: Listy z więzień, łagrów i zesłania do Delegatury PCK w Moskwie 1924–1937, red. R. Dzwonkowski, Lublin 2002
