6–9 липня на Волині перебували представники Музею Другої світової війни, який планують відкрити в Гданську на початку 2017 р. Головною метою візиту була відеофіксація спогадів свідків історії. Ми у свою чергу мали можливість порозмовляти з польськими істориками в редакції «Волинського монітора».

Валентин Ваколюк: На українському пострадянському просторі Другу світову війну часто називають Великою Вітчизняною. Ви знаходитеся на землях, де ще не до кінця попрощалися із цим «історичним безглуздям».
Вальдемар Ковальський, майор у відставці, представник Музею Другої світової війни в Гданську: Не лише на цих землях. Ми зіткнулися із таким явищем і в інших країнах, наприклад у Казахстані, де перебували в травні. Ми відвідали там Національний музей, у якому частина композиції присвячена Другій світовій війні, але з перспективи саме Вітчизняної війни. У багатьох східних музейних експозиціях все ще панує перенасичення багаторічною комуністичною пропагандою. Це помітно й у підборі матеріалів, і у способі організації експозиції. Ми підходимо до цього абсолютно по-іншому. Намагаємося зробити так, щоб те, що творимо, опиралося на конкретні джерельні матеріали. До складу програмної колегії, яка стежить за змістом головної виставки, входять іноземні історики, не лише з різних країн Європи, але й зі Сполучених Штатів Америки.

В. В.: Як народилася ідея створення такого музею?
В. K.: Насправді аналогів музею, який ми створюємо, ще немає у світі. Спочатку це мав бути музей Вестерплатте, однак дуже швидко задум переродився в ширший контекст. Ідея виникла у 2008 р. Музеї Другої світової війни наявні в кожній країні, проте вони, передусім, представляють контекст цієї війни через досвід тільки конкретного народу. У них немає широкого контексту, що показував би, якими були причини протистояння, як розвивалися події. Ми намагаємося в нашій оповіді зобразити цей конфлікт дуже широко. Виходимо з міжвоєнного періоду, показуємо джерела нацизму, фашизму, представляємо, як політика формувала народи, які пізніше через пропаганду увійшли в конфлікт, і, звичайно, демонструємо початок, хід та наслідки Другої світової війни.

Відкриття музею відбудеться, ймовірно, на початку наступного року. Це потужний об’єкт, у якому виділено 5000 кв. м виставочної площі для постійної експозиції, 1500 кв. м – для тимчасових виставок. Нині ми маємо колекцію з 40 тис. експонатів.

В. В.: На Волинь «справжня» війна прийшла 17 вересня 1939 р.
В. K.: Для нас, як і для всього світу, війна розпочалася 1 вересня. Зараз часто запитують: чому музей відкриють саме в Гданську? Для нас це очевидно: війна розпочалася в Гданську, адже це був головний привід для гітлерівської пропаганди.

Для Польщі ситуація у Вільному місті Гданську була складною. Єдиним більш-менш укріпленим місцем був півострів Вестерплатте. Проте ніхто не сподівався, що його оборона триватиме аж сім днів. Це місце для нас, поляків, дуже символічне.

При нагоді я хотів би сказати, що Вестерплатте – це окрема територія, а наш музей розташований на березі Мотлави, неподалік від історичного центру міста. Нині точаться суперечки, навіть була ідея, щоб наш музей був Музеєм Вестерплатте, проте ми залишили попередню концепцію Музею Другої світової війни. Це питання вирішиться упродовж кількох тижнів: чи Музей Вестерплатте буде нашим відділенням, чи іншою інтегральною частиною, чи відбудуться ще якісь зміни у структурі музею? Для нас найкращим рішенням було б створення на Вестреплатте відділення Музею Другої світової війни.

В. В.: Чи Ваш візит в Україну пов’язаний із поповненням музейних фондів?
В. K.: Ні, постійна експозиція вже практично укомплектована. Я особисто займаюся збором пам’яток до майбутніх тимчасових виставок. Друге моє завдання – дістатися до свідків історії та здійснити відеофіксацію розмов із ними тут, на місці. Третій напрямок моєї роботи полягає в тому, що я представляю музей у контактах із середовищем ветеранів і старших осіб. Ці відеозаписи ми здійснюємо не тільки в Польщі, а й практично в усіх країнах Європи і далеко за її межами. Незважаючи на сучасні політичні реалії, ми робили відеозаписи, наприклад, у Казахстані, Росії, на Кавказі й кілька років тому також із татарами в Криму. Ми не забуваємо про різні нації, оскільки травму Другої світової війни пережило багато народів. Ми робимо це ще й тому, що в музеї функціонує дуже динамічний науковий відділ, займаємося також видавничою діяльністю. Вже пізніше, коли музей розпочне свою роботу, плануємо ширше зайнятися виробництвом документальних і парадокументальних фільмів.

В. В.: Документуєте зустрічі зі свідками «живої історії»?
В. K.: Це варто робити, бо нині маємо останній шанс поспілкуватися з ними. Здебільшого це вже 80- і 90-річні люди. Нам доводилося розмовляти й зі сторічними. Звичайно, ці 80-річні особи були під час війни дітьми і сприймають війну з перспективи дитини. Проте це дуже важливо, бо часто трагічні події залишаються глибоко в пам’яті. Кілька днів тому ми розмовляли з безпосереднім свідком злочину в Яновій Долині. Ця жінка, котрій тоді було неповних сім років, тяжко переживала те, що побачила. Вистачить зазначити, що у неї донині відраза до м’яса. Вона бачила останки вбитих людей, відтоді їй докучають кошмари.

Збираємо обширний матеріал, бо ми не типовий тематичний музей, наприклад військовий. Звичайно, поряд із розмовами з цивільними особами записуємо також згадки солдатів, не лише польських. Ми записуємо спогади солдатів різних армій, бо намагаємося висвітлити погляди різних сторін. Є і росіяни, і німці, й українці. В цьому всьому нас цікавить, передусім, людина. Це для нас дуже важливо: контекст Другої світової війни ми намагаємося показати через пам’ятки та індивідуальні історії людей. Це становить для нас найбільшу цінність. Документи, архіви – це, звичайно, потрібно, але людський досвід для нас важливіший. Ми розмовляємо не тільки про важкі й трагічні події, але і про щоденне життя простої людини перед війною, під час війни та після війни. Нашу основну розповідь ми завершуємо 1956 р. Символічно, бо тоді відбувся певний перелом в історії.

В. В.: Ваш приїзд на Волинь співпав із часом вшанування чергової річниці Волинської різанини.
В. K.: Цей приїзд, подібно до попередніх візитів на Волинь, викликає у мене сильні сентименти, адже моя мама народилася неподалік від Луцька, на території гміни Торчина. Під час війни більша частина моєї родини була вбита. Спочатку я думав, як це сприйматиму, адже зустрічатимуся не тільки з поляками, але й з українцями, а також із людьми, котрі належали до УПА. Було певне сильне потрясіння – один із таких «упівців» обійняв мене. Обіймаючи, він сказав: «Мало минути стільки років, понад 70, щоб ми з ворогів стали приятелями».

В. В.: Дуже цікавий каталог виставки музею.
Дмітрі Панто, спеціаліст наукового відділу Музею Другої світової війни: У цьому широкому контексті, в якому сприймаємо Другу світову війну, ми не забуваємо про долю цивільного населення в усьому світі. У нас є окремі зали, в яких показуємо, як виглядала окупація в Данії, Україні, Білорусі, як розвивався рух опору в різних країнах. Людина може все проаналізувати й самостійно зробити висновки. Ми абсолютно не нав’язуємо своєї думки.

В. K.: Ми збираємо речі з усього світу, а не тільки з Європи. Маємо величезну кількість дарувальників і депозитаріїв, зокрема з Китаю, Австралії, Сполучених Штатів Америки та Японії. І, що дуже важливо, це роблять люди з надзвичайно різними політичними поглядами. Їхня оцінка історичних подій теж у багато чому різниться.

В. В.: Ви втретє на Волині. Чи користуєтеся допомогою місцевих музеїв і чи співпрацюєте з ними?
Бартоломей Гарба, головний спеціаліст виставкового відділу Музею Другої світової війни: Ми налагодили контакти і співпрацю з багатьма місцевими музеями. Нам допомагали музеї з Луцька, Рівного, Ковеля, Любомля, Володимира-Волинського і Сарн. Під час зустрічей також не уникаємо дискусії на важкі теми спільної й часто трагічної польсько-української історії. Мені видається, що спільним знаменником для діяльності всіх згаданих музеїв, зокрема й нашого, виступає, передусім, показ трагедії війни і створення послання, яке було б застереженням для майбутнього.

В. В.: Поляки з Казахстану, поляки з України, поляки з повернених земель…  Що нас поєднує?
Домінік Ягодзінський, технічний реалізатор відеозаписів: Нам вдалося зібрати багато цікавих записів із різних перспектив. Найважливіше для нас – зафіксувати емоції. Нас не цікавлять сухі факти, нас цікавлять індивідуальні переживання кожної особи, яку ми зустрічаємо. Незважаючи на різноманіття місць проведення зйомок, ми всюди натрапляємо на подібний образ людини, людини, котра пережила складну історію. Саме це ми намагаємося зафіксувати і відобразити.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК