Родинні історії: «Костел – це моє життя»
Статті

«Я немов народжуюся знову, коли приходжу в костел. Господь тут у кожному куточку», – ділиться сокровенним парафіянка здолбунівського костелу Святих Апостолів Петра і Павла, членкиня місцевого Товариства польської культури Генрика-Ришарда Цирон.

Сьогодні вона розповідає «Волинському монітору» про збереження віри, незважаючи на ті десятки років, протягом яких вона не могла вільно відвідувати служби Божі у храмах і молилася лише подумки.

Мама – українка, тато – поляк

Батьки нашої співрозмовниці, Ольга (1908–2012 рр.) і Ян (1904–2014 рр.) Козаки, – із Судової Вишні на Львівщині (нині Яворівський район). Після одруження вони переїхали до Львова.

«Дідуся по мамі звали Михайло, а ім’я бабці не пам’ятаю: вона померла, коли мені було десь п’ять років. У мами були дві сестри, Стефанія та Катажина, і брат Антек. Батьки тата – Текля і Михайло Козаки. Я – з багатодітної сім’ї. Нас семеро: Стефанія (1928 р. н.), Гелена (1930 р. н.), Тадеуш (1932 р. н.), Євгеній (1935 р. н.), Лідія (1938 р. н.), я (тобто Генрика-Ришарда, 1946 р. н.) та Альдона (1950 р. н.).

Ольга Козак із донькою Стефанією

Моя мама – українка, а тато – поляк. Мама – греко-католичка. Тато – римо-католик. Вони брали шлюб у греко-католицькому храмі в Судовій Вишні. І як священник питався, то мама відповідала українською, а тато – польською. Таке вони мені розповідали. І пізніше ми, діти, говорили з татом тільки польською, а з мамою – українською. Мама говорила до тата українською, а тато до неї – польською. І прекрасно розумілися. Мама була кравчинею, а тато працював доставником», – зазначає Генрика.

У роки війни Яна Козака не призивали до війська. «Тато мав хворі шлунок і печінку. Його оперували, тому, мабуть, і не призивали на службу. Наша родина жила в приватному будинку. І коли бомбили Львів, то, як старші розказували, всі спускалися до каналу Полтви й там сиділи… Лідія говорила, що їсти вдосталь не було», – каже пані Генрика.

Її старші брати та сестри ходили до польської школи № 10, що в центрі Львова. Нині це Ліцей № 10 імені Святої Марії Магдалени з польською мовою викладання. Цей навчальний заклад діє в місті із 1816 р. Своєю чергою Генрика та її менша сестра Альдона закінчили українську школу № 78. «Ми жили в передмісті, а десята школа – в центрі. І сестра Лідія сказала батькам, щоб вони не віддавали нас, менших, туди, щоб ми не мусили їздити трамваями на уроки й додому. Тому ми пішли до української школи», – пояснює Генрика.

Перше Причастя Генрики та Альдони в Латинському катедральному соборі, Львів. 1960 р.

Рідня її тата виїхала до Польщі, натомість сім’я Козаків залишилася у Львові: «Коли вся татова родина виїжджала, мама сказала, що нікуди не поїде. Тому вони зосталися. Але зв’язок із родичами тато підтримував. Рідні потім гостили в нас у Львові. До Польщі теж переїхала моя старша сестра Стефанія: вона вийшла заміж за поляка. Усі інші брати й сестри жили у Львові».

Генрика-Ришарда Цирон, Львів. 1964 р.

«Молилася подумки»

Невдовзі після закінчення школи Генрика вийшла заміж за Костянтина Цирона (1940–1989 рр.). «Ми не вінчалися. Він закінчив школу міліції у Львові і його направили до Острога на роботу слідчим. Тому ми переїхали зі Львова. В Острозі прожили близько 10 років», – говорить Генрика.

У подружжя народилося двоє синів: Едуард (1967 р. н.) і Руслан (1971 р. н.). «Із п’яти років я ходила до львівського катедрального собору. Мене хрестив отець Рафал Керницький, і він же уділив мені Перше причастя. Він і моїх синів охрестив у катедрі», – каже наша співрозмовниця.

З Острога Костянтина Цирона згодом направили в Здолбунів на посаду заступника начальника міліції. «Я вступила в Рівненське медучилище. І 43 роки пропрацювала процедурною медсестрою в лікарні в Здолбунові», – додає Генрика.

До костелу вона повернулася після смерті чоловіка, в 1989 р. «У шлюбі з Костянтином ми не відзначали свята й не ходили на служби Божі. А я – дуже віруюча людина. Тому завжди молилася подумки. Як жили в Острозі, то мешкали неподалік костелу. На той час там була спортивна школа. То в неділю я могла вийти, походити біля храму, помолитися про себе. Отак було… Але на свята чоловік ніколи не працював: я казала, що сьогодні свято, і він нічого не робив. І напередодні Великодня ми збиралися в товаришки, в якої була піч, місити й випікати паски. Як Костянтин помер, я почала ходити до костелу. Вперше приїхала до Острога в костел уже вдовою. Це була перша служба у поверненому храмі. Пам’ятаю, її відправляв отець Антоній Андрущишин», – пригадує наша співрозмовниця.

Від редакції: Якщо ви маєте польське коріння і бажаєте поділитися своєю родинною історію на сторінках «Волинського монітора», сконтактуйте з нами (мейл: monitorwolynski@gmail.com; тел.: +380962780822). Ми приїдемо до вас, щоб записати ваші спогади.

«Ми жили в костелі. Все моє життя було тут»

Невдовзі Генрика познайомилася з іншими здолбунівськими католиками, з якими почала відвідувати служби Божі, зокрема, в Рівному. «Я познайомилася з Оленою Нечипорук, із Зінаїдою Новосельською. Ми почали їздити до Рівного. Тоді ще храм повністю не віддали католикам і правилося на другому поверсі гарнізонного костелу; там ще був спортивний зал. Пам’ятаю, як цілою парафією ми йшли містом й несли хрест до костелу Святого Антонія, де облаштували органний зал. Той хрест поставили на території біля храму. Ми молилися… Парафіянам у Рівному повернули лише одну святиню – гарнізонний костел Святих Апостолів Петра і Павла. Почали робити ремонт. Ми ще з Новосельською їздили допомагати. Отець Владислав Чайка всім опікувався.

Парафіяни з отцем Юрієм Погнерибкою. Пані Генрика стоїть зліва біля ксьондза

Генрика-Ришарда Цирон у здолбунівському костелі з отцем Анджеєм Сцісловичем

У костелі в Полонному на Хмельниччині

Після того, як вірянам віддали костел у Рівному, ми почали добиватися свого костелу в Здолбунові. Там тоді був магазин меблів. Ми з Новосельською ще їздили до директора цього магазину. Як храм урешті повернули, ми самі, парафіяни, почали розбирати все, ремонтувати, бо будівля була занедбана. Пригадую, як я лізла по риштуванню наверх, аби побілити стіни. Ще Новосельська, яка, до речі, була головою парафіяльної ради, казала мені: чого ти боїшся, лізь вгору», – розповідає Генрика.

Вона пригадує, що хрест на костел зробив і встановив пан Бесар – старший чоловік з інвалідністю: «Він був без ніг, але зумів вилізти на самісінький верх і поставити хрест. Він і дах робив у костелі. А ми прибирали, ремонтували всередині. Все моє життя було тут. Ми тоді практично жили в костелі. Що я ще можу сказати? Костел – це моє життя».

На роботах у храмі наша співрозмовниця й познайомилася зі своїм другим чоловіком: «Я ходила білити, фарбувати. І Леонард Сікорський (1948–1998 рр.) теж допомагав ремонтувати костел, плебанію. Якось я білю, а він заходить, питає: що пані робить? – Білю. – А пані в Бога вірить? – Ну, напевно, що вірю. – І я так само вірю. Отак ми познайомилися. Пізніше, в 1994 р., я вийшла за нього заміж. Ми брали шлюб у костелі… Прожили разом усього чотири роки. Він дістав інсульт і помер».

Генрика-Ришарда Цирон бере шлюб із Леонардом Сікорським у здолбунівському костелі. Вінчає їх отець Вітольд-Йосиф Ковалів

Першу службу Божу у відновленому здолбунівському костелі провели на Різдво в 1991 р. Богослужіння відправляв отець Антоній Андрущишин.

Зустрічі з Папою

Від моменту заснування Товариства польської культури Здолбунівщини Генрика Цирон входить до його складу. «Ми гуртувалися. Зустрічалися й відзначали кожне свято – і релігійне, і національне, як-то, наприклад, День Незалежності Польщі. Відразу головою товариства була Ірена Андрощук, а після неї його очолила Софія Михалевич. Вона нас зорганізувала в ансамбль «Сеньйорки». У його складі ми багато разів виступали в Польщі, їздили на фестивалі й по Україні. Отримували нагороди. У поїздках як медичка я завжди мала особливу місію – відповідала за аптечку й за потреби надавала першу допомогу. Також я неодноразово супроводжувала дітей у поїздках до Польщі та по Україні. Наприклад, разом із дітьми з польської школи при товаристві ми підкорили Говерлу», – ділиться спогадами пані Генрика.

Кілька разів вона їздила на зустрічі з Папою – з Йоаном Павлом ІІ та Бенедиктом XVI: «Найпершою була зустріч із Йоаном Павлом ІІ у Замості. Потім їздила до Кракова та Львова. Як були з нашою здолбунівською групою у Львові у 2001 р., коли приїжджав Йоан Павло ІІ, то пам’ятаю, що я стояла біля парапету. І от комусь із нашої групи зробилося недобре. Мене покликали надати допомогу. А потім крізь натовп я не змогла протиснутися. То мій син Едуард узяв мене на руки й підняв, щоб я побачила Папу Йоана Павла ІІ».

Нині пані Генрика входить до складу кількох католицьких рухів, зокрема до «Легіону Марії». А її старша сестра Лідія була світською францисканкою. З її поміччю наша співрозмовниця на початку 1990-х прийняла таїнство миропомазання у Львові. Його уділив отець Мар’ян Яворський – згодом архієпископ львівський і перший римо-католицький кардинал часів незалежної України.

Отець Анджей Сціслович частує здолбунівських парафіян вином, освяченим з нагоди свята апостола Йоана

За столом збиралася вся родина

Далі наша співрозмовниця пригадує, як відзначали Різдво і Великдень у її родині, коли вона ще була маленькою дівчинкою й мешкала з батьками у Львові: «Перед Різдвом тато раненько збирався на базар, щоб купити ялинку. Пригадую: ми з Альдоною сидимо в хаті, тато підходить до вікна з двору й трусить ялинкою. І ми вже такі раді. Завжди разом наряджали ялинку. Мама пекла маківник, ситник, пампухи. А на Святвечір у нас була грибна зупа. На вечерю збиралася вся родина. Я так пам’ятаю, як маленькою чекала цієї вечері. А на Різдво мали оплаток. Уся сім’я сідає, тато читає молитву, благословляє і кожному дає шматочок. Ти береш оплаток і передаєш далі. Ще ходили колядувати: ми збиралися й співали під вікнами будинків, а господарі виносили смаколики та копійки. Обов’язково на Різдво теж ходили в костел. Пригадую, в храмі завжди стояла велика й гарна ялинка.

І на Великдень завжди ходили до костелу святити паску, ковбасу, яйця. Мама готувала нам новенькі спіднички і черевички, щоб ми гарненькі й у новенькому йшли до храму. Ми жили в приватному будинку й мали господарство. То перед Великоднем забивали кабана й самі робили ковбасу. Тато її сам коптив. Досі не можу забути смак тієї ковбаси… Писанок у нас не було –  яйця просто малювали в цибулинні. Ніхто ними не бився. Була велика таріль, де викладали яйця. І як сідали за стіл, тато брав одне свячене яйце, розділяв його і кожному давав по шматочку. Зараз у моїй родині все так само. На Великдень я розділяю між гістьми свячене яйце, а на Різдво – оплаток. Отакі наші звичаї».

У пані Генрики – велика родина. Вона має двох синів, Едуарда і Руслана, чотирьох онуків і одного правнука. «Я дуже сильно молюся до Бога. Щодня відмовляю по кілька молитов. Прошу Бога та Матінку Божу про справедливий мир», – каже Генрика Цирон.

Генрика-Ришарда Цирон. 2024 р.

Ольга Шершень

На головному фото: На зустрічі з Йоаном Павлом ІІ у Замості

Фото походять із родинного архіву Генрики-Ришарди Цирон.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.

Схожі публікації
Літні майстеркласи на Балтиці для дітей зі Здолбунова
Події
Останні дні літніх канікул виявилися надзвичайно насиченими для учнів школи польської мови, яка діє при Товаристві польської культури Здолбунівщини.
25 серпня 2026
Сила родинних історій
Статті
В одному з варшавських сховків нещодавно натрапили на коробку з документами і фотографіями, які належали одному з героїв наших публікацій. Щоб знайти інформацію про власника, людина, яка відкрила цю коробку, ввела ім’я в гуглі. І натрапила на сайт «Волинського монітора», на текст із рубрики «Родинні історії».
19 серпня 2026
Товариство польської культури у Здолбунові впорядкувало польські поховання на міському цвинтарі
Події
12 серпня члени Товариства польської культури Здолбунівщини провели прибирання на міському цвинтарі, готуючи його до важливої події – урочистого відкриття меморіальної дошки отцю Теодору Малку.
13 серпня 2026
Родинні історії: «Мої внучки носять імена своїх прапрабабусь»
Статті
«У мене була велика і дружня родина. Ті, хто в силу різних обставин не виїхав у Польщу, не пожалкували, що залишилися. А ті, хто вимушений був покинути рідну землю, ніколи не забували, звідки походять», – зауважує Галина Підодвірна, в дівоцтві Стремецька.
03 липня 2026
Вітання для Генрики-Ришарди Цирон із нагоди 80-річчя
Події
15 червня виповнюється 80 років Генриці-Ришарді Цирон зі Здолбунова – парафіянці здолбунівського костелу Святих Апостолів Петра і Павла і членкині місцевого Товариства польської культури.
15 червня 2026
Родинні історії: Батьківська хата в Гусятині
Статті
«На початку 50-х років батьки почали будувати хату. Уже в 1956 р. перейшли сюди жити, якраз як я народився. Другу половину домівки ми з татом стали добудовували, коли мені було 13 років. Пам’ятаю, як допомагав йому копати фундамент. І так ми потрохи за сім років її добудували», – зазначає Володимир Бодрин із Гусятина Чортківського району Тернопільської області, парафіянин костелу Святого Антонія, член Надзбручанського товариства польської культури та мови.
15 травня 2026
Маївка у Здолбунові  
Події
4 травня в польській школі, яка діє при Товаристві польської культури Здолбунівщини, відбулася урочиста подія з нагоди річниці ухвалення Конституції 3 травня – однієї з найважливіших подій в історії Польщі. Захід зібрав учнів, учителів, батьків та запрошених гостей, які разом вшанували пам’ять про це важливе для поляків свято.
05 травня 2026
Родинні історії: «Ми одна католицька родина на все село»
Статті
«Мої дідусь і бабуся – поляки. Вони виховали мене. І саме вони прищепили мені католицьку віру й польські традиції, навчили читати і писати польською мовою», – розповідає Оксана Велика, в дівоцтві Поліщук.
10 квітня 2026
Родинні історії: Лехи з Ломська
Статті
«Я зростала з розумінням того, що ми одна сім’я й ми одне одному допомагаємо. Я ціную те, звідки я родом, яке моє коріння, ким я є. І дуже горджуся, що походжу з такої родини. Мабуть, я не була б настільки впевненою в собі, якби не мама, дідусь і бабуся, які завжди мене підтримували», – говорить Тетяна Поліщук.
27 березня 2026