Правду кажучи, авторові цих рядків дещо незвично писати від особистого «я», ще й особливо та підкреслено. Бо професія журналіста навчила: нічого особистого, перш за все, об’єктивність, неупередженість, точність.

Але деякі ситуації – як от нинішня, в якій нині перебуває Україна, – вимагають відходити від канонів. Коли, наприклад, дуже хочеться стримано та інтелігентно згадати про «твою мать» та хлюпнути на декого відерце крижаної води… А вже потім можна точно, неупереджено і об’єктивно.

Майдан уже став легендою, фактором впливу на світову політику та сторінкою в підручнику історії. Проте він і далі продовжує існувати й розходитися найближчим часом не збирається, бо поки що не вирішено жодної з проблем, яка його спричинила. Тобто, його вплив та значення ростимуть і надалі. І саме останній факт робить Майдан об’єктом впливу чи, навіть, мішенню для численних його противників. У хід ідуть усі можливі засоби – від адекватної критики до гіпертрофованої брехні. А тут із цим уже варто розібратися. І я візьму на себе цю місію з особливої причини.

Я – майже 100% росіянин. Моя мати народилася в Москві, а її рід походить із Самарської губернії. Батько – уродженець Далекого Сходу. Але є серед моїх предків і ті, які походять з-за протилежних Росії українських кордонів, – батькова мати і моя бабуся, Франческа Томашпольська, була представницею багатого польського роду з Кам’янця-Подільського. Одним словом, «чистокровний» українець.

Цей скромний екскурс у власну генеалогію – для констатації абсолютної неупередженості автора цих рядків. Бо мова не лише про право українців на протест, але, перш за все, про форму цього протесту. І про відповідні закиди, які останнім часом посилилися: тепер лунають звинувачення активістів Майдану не лише в екстремізмі чи націоналізмі, їх уже називають ультраправими, фашистами і т.д. Слово «фашист», на превеликий жаль, фактично втратило первісне значення і тепер просто стало інструментом інформаційної маніпуляції. Нинішню владу лякає поширення традиційного для західняків гасла «Слава Україні!» практично майже на всю країну. «Героям Слава!» – відповідають жителі Сходу України, стоячи під прапорами Євросоюзу. Майдан створює власну знакову систему, користуючись деякими усталеними традиціями, але смішно робити з цього висновок про тотальну «бандеризацію» України, якою так залякують у телерадіоефірах провідники кремлівської політики в Україні. Деякі провладні депутати Верховної Ради, їхні ідеологічні союзники й консультанти з числа політтехнологів та наставники з російської політичної верхівки намагаються інтерпретувати євроінтеграційні прагнення українців націоналістичною ідеологією та шовінізмом. Причому, дуже часто ці звинувачення – бездумне повторювання «лякалок», якими годували десятками років за радянської влади про бандерівців-націоналістів. Іде традиційна війна упереджень.

Розумію, що закликати в цей момент маси народу взяти в руки підручники з історії теж безглуздя, бо там якраз така ж нісенітниця, що й у головах нинішніх відповідальних за освіту політиків. Звичайно, є простий вихід – поцікавитися історичними дослідженнями справжніх науковців. До речі, буквально днями з’явилася надзвичайно важлива і виважена в кожному слові заява дослідників українського історичного та сучасного націоналізму та правих рухів, підписи під якою поставили чимало авторитетних учених зі світових наукових центрів. Вони аргументовано й доказово відкидають звинувачення майданівців у агресивному екстремізмі, шовінізмі та інших ідеологічних гріхах, які їм уже приписали у ЗМІ не лише російських та польських, але й у світових.

Для того, щоб усвідомити суть появи Майдану, треба зрозуміти стан сучасного українського суспільства. За свіжими даними соцопитувань понад 40% населення проголошеної 24 серпня 1991 року України досі шкодують про розпад СРСР. Понад 20 років номінально незалежна Україна є продуктом напіврозпаду російсько-радянської імперії з її патерналізмом, стереотипами, патріархальними засадами, вірою в «доброго царя», «справедливого Сталіна» та комуністичне майбутнє одночасно. І влада продовжує вигідно користатися цією спотвореною ментальністю у власних цілях.

У відповідь на це більше половини українців вирішили, що вже не в змозі скніти в цих антигуманних умовах. Вони вирішили заходитися до важкої та невдячної праці – силою зламати залишки радянської системи. Чи можна їх через це назвати екстремістами?

На Майдані «національне» питання відсутнє. Там об’єдналися абсолютно різні люди: тисячі простих мешканців сіл та містечок разом із киянами та мешканцями інших великих міст, робітники та гуманітарії, студенти та пенсіонери, націоналісти та космополіти за переконанням. У них спільне бажання: власними руками створити свою цивілізовану і демократичну державу, причому завдяки самоорганізації, без допомоги будь-якого керівництва. І за канонами історії ця держава буде народжена в суперечках (не лише ідеологічних), а ще вистраждана, виборена, звільнена від ворога ціною життя. Як це, власне, сталося в інших народів-сусідів, які населяють нашу Європу. Зрештою, у чому шовінізм росіян, євреїв, поляків, білорусів, кримських татар, які хочуть бути патріотами і будівничими української держави? У цій справі українці потребують негайної та дієвої підтримки Заходу. Самотужки встояти проти пострадянської російської імперії бракує наразі й сил, і досвіду. Спочатку потрібно виграти основну битву – за право самостійного цивілізаційного вибору. Вибору між монголо-візантійською та західною цивілізаціями. Гасла та колір прапорів – це швидкоминуче, це оболонка протесту, який вимагає емоцій. Насправді нікого з майданівців питання «чи ти українець, чи ні» взагалі не цікавить – це можу стверджувати, бо вже спілкувався не з одним десятком протестувальників.

Звичайно, використання пляшок із коктейлем Молотова – це підстава для кримінального переслідування в будь-якій країні. Але розв’язаний силовими відомствами терор проти всіх громадян, котрі потрапляють під руку, – це вже предмет для розслідування з боку Міжнародного трибуналу.

Великі кризи – це такі собі іспити на суспільну зрілість та здоровий глузд. І якщо в ці складні моменти історії, епохи великих зламів ми припускаємося помилок – не треба кричати нам «націоналісти!». Не треба називати нас «фашистами», бо ви ображаєте пам’ять наших батьків, які щиро боролися з фашизмом під час Другої світової (і оунівці в тому числі). Чи знаєте ви про патрулювання майданівців біля київських синагог? Чи знаєте, що войовничо налаштований «Правий сектор» нині є активним прихильником переговорів із владою і має конструктивніші пропозиції, ніж політичні лідери парламентської опозиції? Яких, до речі, давно вже на Майдані не вважають своїми лідерами.

Майдан – величезне джерело соціального капіталу, найтолерантніше місце в усій Україні, де немає і не може бути національної ворожнечі, а ще школа побутової культури та ввічливості. А якщо в когось є бажання дати щиросердну пораду, допомогти, підтримати чи навіть доброзичливо покритикувати – будемо вдячні. Для цього не треба нічого складного – просто приїдьте на Майдан.

Дмитро ІВАНОВ, фото автора