Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
«Ми жили в достатку»
«Мої дідусь і бабуся по батьковій лінії походять із села Мрочкув (сьогодні село у гміні Бліжин Скаржиського повіту Свентокшиського воєводства в Польщі, – авт.). Дідуся звали Людвік Вольський, а бабусю – Ева. Це була польська католицька родина, що займалася сільським господарством. У 1904 р. у цьому ж селі народився мій батько Юзеф Вольський. Він був майстром із виготовлення клепок для бочок. На початку 1920-х рр. батько разом з іншими молодими хлопцями приїхав працювати на заготівлі лісу до Люблінського воєводства, де й зустрів мою маму.
Дідусь і бабуся по материнській лінії походили із села Верховини (сьогодні село у гміні Жулкевка Красноставського повіту Люблінського воєводства, – авт.). Дідуся звали Лука Козьол, а бабусю – Євдокія. Вони також господарювали, мали п’ятьох дітей. Моя мама Леокадія народилася в 1908 р. Вона допомагала батькам по господарству і ходила до польської школи», – розповідає Єлизавета Войтановська.
«У 1925 р. мої батьки, Юзеф і Леокадія, одружилися. Повінчалися в костелі села Жджанне (сьогодні село у гміні Сенниця-Ружана Красноставського повіту Люблінського воєводства, – авт.).
Весільне фото Юзефа Вольського і Леокадії Козьол, 1925 р.
Спочатку вони проживали в селі Верховини й господарювали поруч із дідусем та бабусею. На початку 1930-х рр. батько почав працювати у Холмі на залізниці й наша сім’я перебралася до міста. Мама господарювала й виховувала дітей. У 1930 р. народився Збишек, який захворів і помер ще дитиною. В 1932 р. народився мій старший брат Едвард. У 1936 р. прийшла у світ Люцина, що також померла маленькою. Я народилася в 1938 р. Мене охрестили в костелі села Жджанне під іменем Ізабела. В сім’ї мене називали Іза, а вже після війни записали Єлизаветою», – продовжує вона.
Родина Вольських із сином Едвардом, 1933 р.
Згадує, що до війни й після неї вдома спілкувалися польською мовою. З дідусем і бабусею з Верховин також говорили польською.
«Наприкінці 1930-х рр. дідусь Лука вирішив розділити свою землю між дітьми і моїм батькам дісталося 3 га. Після цього батько вирішив побудувати новий будинок у селі. У ньому проживали дідусь і бабуся, а ми приїжджали на свята й влітку та допомагали по господарству», – ділиться Єлизавета Войтановська.
«У Холмі ми жили в чотирикімнатній квартирі у двоповерховому будинку на вісім господарів із підвальним приміщенням, де розташовувалася спільна пральня. Ми жили в достатку. Мама пишалася, що вона – дружина залізничника. Окрім цього, нам допомагали дідусь і бабуся, що проживали в селі. У Холмі жили переважно поляки, але були й українці. Хтось виїжджав за кордон у пошуках кращої долі. Навіть сестра моєї мами Анна виїхала до Аргентини з чоловіком і двома дочками. Вони пожили там кілька років і перед початком Другої світової війни повернулися, оскільки дівчаткам не підходив аргентинський клімат», – говорить моя співрозмовниця.
Злочин у Верховинах
«Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 р. ми й далі жили в Холмі. Батько був із нами. Влітку ми приїжджали до Верховин допомагати дідусю й бабусі по господарству. Коли Холм бомбардували німці, ми їхали до села, а потім знову поверталися в місто. Одного дня вже після війни мама сказала, що потрібно поїхати в село. Батька з нами в той час не було. Мама нам казала, що його забрали в польську армію.
Єлизавета Войтановська з мамою Леокадією, близько 1943 р.
Це було в червні 1945 р., коли війна вже завершилася. Дідусь приїхав до Холма і забрав мене з мамою і братом Едвардом на підводі до села. Ми мали допомагати облаштовувати новий будинок, що був зведений на землі, отриманій від дідуся перед самою війною. Ми приїхали, а в обідню пору до хати забіг дідусь Лука і сказав мамі: «Льодо! Бери дітей і кудись ховайтеся, бо якась банда напала на село і вбиває всіх підряд», – розповідає Єлизавета Войтановська.
«Мама взяла нас із братом і ми побігли до однієї хати, де проживали депортовані з Волині поляки, яких привезли до Верховини ще в 1944 р. Наша сім’я допомагала цій родині, а мама того ранку навіть носила їм сметану. Я не пригадую їхнього прізвища, але це була сім’я із п’яти осіб і в них була дівчинка на ім’я Магда. Коли ми прибігли, то вдома була лише ця дівчинка, і мама сказала, що ми в неї перечекаємо якийсь час, бо на вулиці дуже небезпечно. Село вже оточили зі сторони лугу.
Наш дідусь Лука в цей час побіг в інший кінець села й намагався попередити маминих сестер про небезпеку. Дорогою дідуся вбили. Потім його тіло знайшли в криниці. Із нашої сім’ї також загинула мамина сестра Софія. В іншої маминої сестри Олександри вбили її дітей: Любу і Сеню. Ця кривава бійня тягнулася близько двох годин. Загинули приблизно 240 осіб. Вони дуже швидко вбивали людей, особливо молодь. Ніхто толком не знає, чому так сталося», – каже пані Єлизавета.
«Коли ця бійня завершилася, мама зав’язала нам із братом очі і ми побігли в сусіднє Жджанне до родичів. Тут мама нас лишила, а сама відправилася в Холм на квартиру, де забрала всі цінні речі. А тих бандитів, що вбивали людей у нашому селі, пізніше наздогнали російські солдати, що прибули з Любліна», – говорить Єлизавета Войтановська.
Трагедія у Верховинах – це чорна сторінка польської історії. 6 червня 1945 р. польські партизани Національних збройних сил (польська конспіративна організація, що діяла в 1942–1947 рр.) увійшли в село і вчинили криваву бійню. Історики до сьогодні дискутують про причини, перебіг і хід нападу, але більшість сходиться на тому, що в той день було вбито близько 194 осіб української національності (більше про цей злочин: Ґжеґож Мотика. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943–1947 рр. – К.: Дух і літера, 2013, с. 236).
Депортація до України
«Пригадую, наш дідусь Лука ще в 1944 р., коли приїжджав до нас у Холм, казав, що цілому селу пропонували виїхати до України. Тоді мама відмовилася, оскільки батька не було з нами, мій брат Едвард ходив до школи, а я була ще маленькою. Мама не розуміла, чому ми повинні покидати свої землі. Вже після нападу бандитів на наше село в червні 1945 р. нас оточили військові й почали вивозити до України.
Когось із нашого села відправляли до Західної України, а когось – до східних областей. Ми потрапили в списки на відправлення до села Аркалаївка (сьогодні село Калинівка Баштанського району Миколаївської області, – авт.). Нас вивозили під конвоєм. Із собою у вагони люди брали корів, коней та все майно, яке могли взяти. Мама взяла із квартири у Холмі цінні речі, хутро. Це нам пізніше допомогло пережити ті складні часи», – розповідає пані Єлизавета.
«На Миколаївщині нас вивантажили біля залізниці неподалік села. Там ми і проживали. Все було розбомблено. В той час депортовані прагнули повернутися до кордону, оскільки сподівалися, що вдасться якимось чином потрапити додому. Ми не були винятком. Мама заплатила одній людині гроші і для нас із культиватора зробили віз. Ми запрягли його двома коровами, а ще дві корови вели за собою. Таким чином ми й просувалися з Миколаївської області до Рівненської. На возі сиділи вже старенька бабуся Євдокія, мій брат Едвард, що кульгав на ногу, і я. Натомість мама, її сестри і племінниця йшли пішки. Впродовж усього шляху ми жили у своєрідній буді, накриваючи диван і шафу. Наша дорога тривали близько шести місяців і на початку 1946 р. ми потрапили в Здолбунів», – продовжує Єлизавета Войтановська.
«Спочатку ми дісталися до села Тайкури (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Тут мама розвела вогнище, підігріла молоко і зробила для нас затірку. Потім мамі стало дуже погано і тітка Ганна пішла шукати людей на допомогу. І в Тайкурах вдалося відшукати нашого односельчанина з Верховини на прізвище Дедюх, якого депортували раніше. Саме він відшукав для мами фельдшера. Дедюх жив у Здолбунові, але мав у Тайкурах землю. Він працював у райвиконкомі і допоміг нам влаштуватися», – згадує пані Єлизавета.
Леокадія Вольська, повоєнний період
Вона зазначає, що батько, який у момент депортації був у війську, знайшов родину через Червоний Хрест у 1946 р.: «Він передавав нам посилки, але до України їхати не захотів. Між ним і мамою тривало листування, але мама не зберегла листів. Вона була засмучена через те, що батька не було поруч, коли нас виселяли. Після Другої світової війни тато певний час проживав у Холмі, а згодом повернувся до рідного Мрочкува. Потім жив у Вроцлаві. Мав ще одну сім’ю, помер у 1952 р. Уперше я відвідала рідне село батька аж у 1965 р.»
Єлизавета Войтановська із братом Едвардом і мамою Леокадією, друга половина 1940-х рр.
«Люди нам допомагали»
«Спочатку нам дали хату у Здовбиці (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Вона лишилася після депортованої польської родини. Через певний час із лісу прийшли хлопці (українські партизани, – авт.) і виставили нас біля стіни. Вони сказали: якщо ми переступимо поріг тієї хати, то нас більше не буде. На наступний день мама пішла в райвиконком і відмовилася від неї. Після цього нам дали хату під Здолбуновом. Тут ми проживали кілька місяців. Це був час, коли органи безпеки їздили на різні акції в сусідні села. Було дуже небезпечно», – каже Єлизавета Войтановська.
Моя співрозмовниця згадує, що в Здолбунові їх підтримували місцеві жителі: «Спочатку в нас нічого не було і мама ходила до людей прати одяг і білити хати, а ми просили їжу. І люди допомагали, особливо на Великдень. Згодом мама влаштувалася на роботу сторожем».
«У документах нас усіх записали українцями. В евакуаційному листі брата записали Геннадієм, а мене спочатку Ізабелою, а згодом Єлизаветою», – відзначає вона.
Єлизавета Войтановська із братом Едвардом і мамою Леокадією
Додає: «У Здолбунові я закінчила 10 класів, мене цікавили гуманітарні предмети. Після закінчення школи три роки навчалася в технікумі в Києві і здобула спеціальність механіка. Мене направили працювати в Рокитне (сьогодні селище міського типу в Сарненському районі Рівненської області, – авт.), де я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валентином Войтановським, що походив із польської сім’ї. Спочатку його родина проживала в Остках поблизу Рокитного, але українські партизани спалили це село в роки війни, а його батька Леона вбили. Моя свекруха Єва боялася розповідати про ті трагічні події».
У 1961 р. пані Єлизавета вийшла заміж за Валентина Войтановського, через три роки вони переїхали до Здолбунова. «Я почала працювати в райвиконкомі, а чоловік був токарем. Спочатку ми жили з моєю мамою, а потім отримали власну квартиру. В райвиконкомі наполягали, щоб я вступила до партії але я завжди відповідала, що ще не готова до прийняття такого важливого рішення (усміхається, – авт.). У нас народилося двоє синів: Мирослав і Віктор. На жаль, Віктор уже помер. Також маю двох онучок і двох правнучок», – завершує моя співрозмовниця.
Незважаючи на роботу в райвиконкомі в радянський період вона таємно охрестила своїх дітей. Із відновленням костелу у Здолбунові Єлизавета Войтановська стала його парафіянкою. Вона також належить до Товариства польської культури Здолбунівщини з моменту його створення. Радіє, що її внучки могли вивчити польську мову в суботньо-недільній школі, що діє при ТПК.
Єлизавета Войтановська, 2021 р.
***
Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Сергій ГЛАДИШУК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РОДИННІ ІСТОРІЇ: МІНІСТРАНТ КСЬОНДЗА СЕРАФИМА КАШУБИ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»
РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ
