Про спільні українсько-білоруські культурні надбання, зокрема в галузі літератури, розповіли лучанам білоруси українського походження – письменники та редактори білорусько-українського альманаху «Справа».

Вони завітали до Луцька, аби презентувати роман уродженки Берестейщини Наталки Бабіної «Рибгород». Зустріч мала місце 23 травня у книгарні Волинської обласної друкарні як ще один захід у рамках проекту «Думки за кавою» Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Lutsk».

Насамперед Наталка Бабіна розповіла, що родом із-під Бреста. «Я вперше в Луцьку. Мені дуже приємно було сюди приїхати, адже Луцьк – це своєрідна столиця історичної Волині, Галицько-Волинського князівства, куди свого часу входив і Брест», – зазначила вона.

Письменниця поділилася, що часто комплексує, коли видається розмовляти в освіченому товаристві українською, адже завжди переймається тим, чи зрозуміють її.

«Говорю з вами такою мовою, як говорять мої земляки. На жаль, я ніколи не вчилася в українській школі, бо в Білорусі вже сімдесят років як немає жодної української школи, немає жодного класу», – відзначила авторка.

Також вона пригадала, як одного разу її неабияк підтримала Оксана Забужко, яка сказала, що, напевно, саме так, як пані Наталка, могла говорити Леся Українка. На ймовірність такого припущення може вказувати той факт, що до Колодяжного, звідки родом Леся Українка, до рідного містечка Бабіної пролягає шлях, навпростець через ліс, протяжністю приблизно у 80 км.

Розповідаючи про свій роман «Рибгород» авторка зізналася, що писала його досить довго – приблизно 10 років. Поштовхом для того, щоб врешті сформувати нотатки в цілісний текст, стали виступи протесту білорусів, які пройшли у 2016 р. після президентських виборів. Тоді протестувальників, більшість із яких становила молодь, жорстко розігнали, а багатьох учасників акції заарештували. Серед останніх був і брат письменниці, головний редактор незалежної білоруської газети «Ніва» Андрій Денько, якого судили через те, що він нібито «сварився матом на вулиці».

«Рибгород» не вдалося відразу опублікувати в Білорусі, спочатку він з’явився у Вільнюсі, проте невеликим накладом. Пізніше, попри перешкоди зі сторони спецслужб, вдалося реалізувати другий наклад. Потім роман переклали польською, а у 2011 р. – українською.

Окрім перепитій навколо публікації роману «Рибгород», який тяжко йшов до свого читача, Бабіна розповіла й про діяльність Товариства української літератури при Спілці письменників Білорусі, яке очолює.

«Товариство покликане, насамперед, підтримувати між Україною та Білоруссю культурні, зокрема літературні, зв’язки, сприяти авторам, які проживають у Білорусі й пишуть українською мовою», – підкреслила письменниця.

Одним із видів діяльності організаціє є підготовка до друку альманаху «Справа», який містить твори українською, білоруською, зрідка російською мовами. До видання дописують білоруські письменники, а також автори з України. Основний акцент, проте, редколегія робить на творах брестсько-пінськими говірками.

Письменник Олесь Наварич, головний редактор «Справи», у свою чергу, детальніше розказав про подібність діалектів Брестсько-Пінського регіону та Волині. Він також зачитав присутнім декілька знакових, на його думку, творів із останнього номеру альманаху.

Павлина Скурко, головний редактор сайту альманаху «Справа», повідомила, що картина, зображена на звороті обкладинки останнього номеру, має назву «Тиха українська ніч».

Це полотно віднайшов білоруський художник Олесь Маришкін, який його відновив. За словами Павлини, картина – яскравий приклад типового українського пейзажу ХХ ст.: хлопець рибалить у човні, місяць мерехтить у річці, а віддаля знаходиться українська хатина. Реставруючи роботу Олесь Маришкін дещо додав від себе: прикріпив жовто-блакитний прапорець на край човна, рибака зобразив у камуфляжі, надягнув на нього каску, а за спину заховав гвинтівку.

Під час обговорення стану білоруської та української літератури в Білорусі присутні поцікавилися станом білоруської мови в країні. Павлина Скурко поділилася своїми думками з цього приводу. Вона відзначила, що зараз влада відійшла від тиску й навпаки розпочала заохочувати національні прояви білорусів. Наприклад, це можна простежити завдяки розповсюдженню в Білорусі етноодягу, що підтримує держава, а також тому, що цього року від Білорусі на Євробачення вирушив малопопулярний гурт, репертуар якого складається виключно з пісень білоруською мовою.

Ольга ШЕРШЕНЬ,
Фото авторки