На початку листопада всі ми підемо на могили наших рідних, близьких, знайомих. Будемо молитися, дякувати, говорити, що ми про них пам’ятаємо. Це будуть слова. А дійсність? Чи наші справи віддзеркалюють те, що ми говоримо?  

До написання цих слів мене підштовхнуло велике обурення, яке я пережив минулого тижня на Дубенському цвинтарі в Рівному. Я став випадковим свідком того, як старша особа розповідала своєму онукові про те, що могили з хрестами на цьому кладовищі (тобто могили польських легіонерів, які спочивають на цьому цвинтарі) – це ніщо інше, як поховання німецьких вояків, які загинули в Рівному під час Другої світової війни… І що ви на це скажете?

Зрештою воно й не дивно, бо жодного пам’ятного знаку, жодної таблиці, будь-якого напису там немає. Це парадокс. На хрестах польських легіонерів, які віддали свої життя в боротьбі з більшовиками в 1920 р., і могилах, котрі дивом простояли незруйнованими до сьогодні, немає жодного напису, який би згадував про цих героїв.

Я, безперечно, втрутився в бесіду дідуся з онуком і розповів про те, хто там насправді спочиває. Вони мені подякували та сказали: «Дуже добре, що принаймні зараз ми знаємо правду про ці відомі в Рівному хрести». Я відчув, що зробив щось важливе, що хоч трішки допоміг у відновленні справедливості. Але цього не достатньо для збереження пам’яті про легіонерів, що загинули в Рівному. Ми зобов’язані встановити пам’ятник цим безіменним воїнам. Як сказав колись настоятель костелу Святих Петра і Павла в Рівному ксьондз Владислав Чайка, згадуючи легіонерів: «Чомусь їхні могили не було зруйновано, для чогось Боже Провидіння їх оберегло». Мабуть, для того, щоб ми на їхньому прикладі могли виховувати наших дітей, щоб ми долучилися до збереження історії та не допустили байдужості.

Ярослав КОВАЛЬЧУК